Танок з драконами - Джордж Мартін
Опісля битви кілька тисяч таких самих, як вони — голодних і наляканих — заходилися продиратися крізь ліс, шукаючи порятунку від різанини, що запопала їх на Стіні. Хтось подейкував про повернення до покинутих домівок, хтось закликав до другого приступу брами, та більшість просто розгубилася і геть не тямила, куди подітися і що робити. Вони уникли смерті від рук чорних ґав та лицарів у сірій криці, але тепер на них чигали у дорозі вороги безжальніші та невтомніші. Щодня обіч стежин лишалися нові й нові трупи; хтось помирав од голоду, хтось — од холоду, а хто — від хвороб. Ще деяких порізали ті, кого вони раніше мали за своїх братів по зброї — коли разом тяглися на південь під орудою Манса Розбишаки, Короля-за-Стіною.
— Манса більше немає, — розповідали вцілілі одне одному голосами, повними відчаю, — Манса схопили, Манса вбили.
— Харма загинула, Манс у полоні, а решта втекла і кинула нас напризволяще, — казала Будячиха, поки зашивала йому рану. — Тормунд, Плакун, Шестишкур… усі хоробрі наскочники, скільки їх є. Де їх зараз носить?
«Отакої, вона мене не знає, — зрозумів тоді Варамир. — Та й відки їй знати?» Без своїх звірів він не виглядав ані значним, ані грізним. «А я ж був Варамир Шестишкур і зламував хліб з самим Мансом Розбишакою.»
Варамиром він назвав себе сам, коли мав десять років од народження. «Ім’я, гідне князя. Ім’я для пісень. Могутнє ім’я, що наганяє жах.» Але володар цього імені утік від бісових ґав, наче сполоханий заєць. Грізний князь Варамир перекинувся на боягуза, та не міг терпіти, щоб вона дізналася, і тому назвав списниці ім’я Хагон. Згодом йому аж самому стало цікаво, чому саме це ім’я спало йому на думку і вирвалося з вуст — з-поміж усіх, які він міг собі обрати. «Я з’їв його серце і випив його кров. А він досі переслідує мене безжальною примарою.»
Одного дня протягом їхньої втечі крізь пущу прилетів навскач вершник на кощавому білому коні. Він гукав, що всі мають рушати до річки Молочної, що Плакун збирає воїв, маючи на меті перетнути Міст Черепів і узяти приступом Тіньову Вежу. Багато людей пішло за ним, але ще більше лишилося. Пізніше похмурий воїн у хутрі та бурштині ходив від вогнища до вогнища, закликаючи усіх живих на північ — шукати притулку в долині теннів. З якого дива він вирішив, що там буде безпечніше, коли самі тенни давно звідти втекли — цього Варамир так і не дізнався, але кількасот людей все-таки за ним пішло. Ще кількасот потяглося геть за лісовою відьмою, яка бачила видіння: безліч кораблів, що припливли забрати вільний нарід на південь.
— Мусимо шукати моря! — кричала Матінка-Кротиха. Її прихильники рушили за нею на схід.
Варамир теж, може, пішов би з ними, якби мав більше сил. Та на жаль, сіре холодне море лежало у страшенній далечині; він знав, що живим його вже не побачить. Дев’ять разів він уже помер, і зараз помирав знову, і цей останній раз стане його справжньою смертю. «Кожух з білячих шкурок, — пригадав він, — те падло вдарило мене ножем за кожух з білячих шкурок.»
Хазяйка кожуха була мертва — голову їй розтрощили у криваву кашу, помережану шматками кісток, — але кожух здавався теплим і товстим. Навколо сніжило, а власного кожуха Варамир загубив коло Стіни. Шкури для спання, вовняне спіднє, пасові чоботи з овечої шкури та рукавиці з хутряною облямівкою, запаси меду та харчів, кучерики волосся, що він брав у жінок, з якими ділив постіль, ба навіть золоті обручі на руки, подаровані Мансом — усе пропало, усе лишилося позаду. «Я згорів і помер, а тоді побіг, напівздурілий від болю та жаху.» Від спогаду йому досі було соромно, але ж він утік тоді не сам — поруч тікали сотні й тисячі інших. «Битву було програно. Прийшли непереможні лицарі у міцній криці. Вони убивали всіх, хто пробував стати до бою. Ми мусили рятуватися або загинути.»
Та від смерті, на жаль, так легко не втечеш. Коли Варамир надибав у лісі мертву жінку і став коло неї на коліна, щоб зняти кожуха, то не помітив хлопчину, аж доки той не вискочив з хованки і не ввігнав йому в бік довгого кістяного ножа. По тому малий вирвав кожуха з Варамирових скоцюблених пальців.
— Материн, — пояснила йому Будячиха, коли хлопець уже давно втік. — То був кожух його матері, отож коли він побачив, що ти її грабуєш…
— Та ж вона була мертва, — відповів Варамир, болісно кривлячись, коли кістяна голка простромлювала живу плоть. — Їй хтось голову розтрощив. Мабуть, що ґава.
— Ні, не ґава. Хтось із рогоногів — я сама бачила. — Голка і нитка потроху зменшували розріз у боці. — Кляті дикуни… і хто їх тепер тамуватиме? Хто лишився?
«Ніхто. Якщо Манс загинув, вільний нарід приречено.» Тенни, велетні, рогоноги, печерні мешканці з підпиляними зубами, наїзники кістяних запряжок з західного узбережжя… усі вони теж приречені. Ба навіть ґави — ті кляті вилупки у чорних киреях ще й не знають, але вони мають загинути разом із рештою. Адже ворог насувається.
У голові залунав грубий Хагонів голос:
— Ти помреш десятком смертей, хлопче, і кожна тобі болітиме… але коли прийде справжня смерть, отоді ти знову оживеш. Кажуть, друге життя — простіше і душі миліше.
І Варамир Шестишкур мав дізнатися, чи то є правда, вже зовсім скоро. Він чув смак власної справжньої смерті у ядучому димі, що висів у повітрі, у жарі під пальцями, якими торкався рани, просовуючи руки під одяг. Незважаючи на жар, у ньому, проте, жив і холод — глибоко, аж у кістках. Цього разу його вже напевне вб’є холод.
Попередня його смерть сталася від вогню. «Я спалахнув і згорів.» Спершу, на власний подив і замішання, він подумав, що то якийсь лучник зі Стіни поцілив його вогняною стрілою… але ж вогонь палав зсередини, з’їдав саме його єство. І біль…
Перед тим Варамир уже помирав дев’ять разів. Одне життя забрав у нього удар списа, інше — пазурі ведмедя у горлянці, а ще одне витекло річкою крові при народженні мертвого дитинчати. Найпершою смертю він помер, коли мав лише шість років віку — батько розтрощив йому сокирою череп. Та навіть тоді мука не була страшніша за вогонь у
