Танок з драконами - Джордж Мартін
Грибів загалом було сім. Може, то Седмиця намагалася йому щось сказати. Тиріон зібрав усі, смикнув з мотузки рукавичку, ретельно загорнув і запхав до кишені. Од зусиль запаморочилося у голові, відтак він заповз на лаву, згорнувся клубком і заплющив очі.
Коли Тиріон отямився, то побачив навколо вже знайому опочивальню, а себе зануреним у ту саму перину гусячого пуху. За плече його трусила білява дівчина.
— Ясний пане, — мовила вона, — купіль чекає. За годину вас до столу просить магістрат Іліріо.
Тиріон випростався, сів спиною до подушок, тримаючись обіруч за голову.
— Мені це сниться, чи ти балакаєш посполитою мовою?
— Так, мосьпане, балакаю. Мене купили догоджати королю.
Дівчина була блакитноока, гарна вродою, молода, струнка і гнучка.
— Що догодила — в тому не сумніваюся. А мені догоди келихом вина.
Дівчина йому налила.
— Магістрат Іліріо приставив мене до вас терти спину і зігрівати постіль. Моє ім’я…
— …мене не цікавить. Ти знаєш, де місце шльондрам?
Вона зашарілася.
— Там, де вони продають себе за гроші.
— Або за коштовності, сукні чи замки. Але ж де це місце?
Дівчина не могла зрозуміти його запитання.
— Це загадка, ласкавий пане? Я не вмію відгадувати загадки. Чи не скажете мені відповідь?
«Ні, — подумав він. — Я й сам ненавиджу загадки.»
— Нічого я тобі не скажу. А ти зроби мені ту саму послугу.
«Єдине, що мене в тобі цікавить, знаходиться в тебе між ногами» — трохи не ляпнув він; слова вже крутилися на язику, але чомусь так і не зірвалися з нього. «Вона не Шая, — сказав собі карлик, — а лише юна дурепа, що думає, наче я з нею граюся в загадки.» Та по правді, він навіть її піхви не надто жадав. «Напевне, я захворів. А чи й помер.»
— Кажеш, купіль чекає? Не можна змушувати великого сирного короля чекати.
Поки Тиріон сидів у купільниці, дівчина помила йому ноги, відшкрябала спину і вичесала волосся. Потім вона втерла йому в литки якусь запашну масть — полегшити судоми та біль — і вдягла знову в хлопчаче вбрання: заяложену пару темно-пурпурових штанів та синій жупан з парчовою підкладкою.
— Чи схоче мене ясний пан у ліжку після вечері? — запитала вона, ушнуровуючи чоботи.
— Ні. Мої справи з жінками скінчені. — «З хвойдами.»
Дівчина поставилася до його байдужості надто вже легко, як на його смак.
— Якщо мосьпан надають перевагу хлопчикам, я їм знайду належного і пришлю до ліжка.
«Мосьпан хочуть свою дружину. Мосьпан надають перевагу дівчині на ім’я Тайша.»
— Пришлеш, якщо він знає, де місце шльондрам.
Дівчина стиснула вуста. «Зневажає мене, — зрозумів він, — та не більше, ніж я сам себе.» Тиріон Ланістер не мав сумніву, що безліч жінок, яких він гойдав, гидували навіть самим його виглядом. Але деякі хоча б мали чемність удавати прихильність. «А трохи чесної зневаги навіть бадьорить — як терпке кисле вино після надміру солодощів.»
— Мабуть, я передумав, — сказав Тиріон дівчині. — Чекай на мене у ліжку. І май ласку чекати гола, бо я буду трохи занадто п’яний, щоб копирсатися у твоїй одежі. Не розтуляй рота, зате розтули стегна якомога ширше, і ми чудово порозуміємося.
Він кинув на неї косий та лукавий погляд, сподіваючись викликати хоч трохи остраху, та у відповідь побачив лише відразу. «Хто стане боятися карлика?» Навіть князь Тайвин не боявся, хоча Тиріон тоді тримав у руках арбалета.
— Ти стогнеш, коли тебе дрюкають? — запитав Тиріон постільну зігрівачку.
— Якщо мосьпан забажають.
— Мосьпан може забажати тебе придушити. Саме так я повівся зі своєю останньою шльондрою. Гадаєш, твій господар заперечуватиме? Авжеж ні. Він-бо має таких ще сотню, а таких, як я — більше жодного.
Цього разу в відповідь на свій вишкір він таки отримав той страх у очах, на який сподівався.
Іліріо сидів, відкинувшись, на м’якій канапі та потрошку смакував гострі перчини і перлові цибулини з дерев’яної миски. Чоло його покропили краплі поту, поросячі очиці виблискували над товстими щоками, а на руках, коли він ними рухав, витанцьовували самоцвіти: онікси та опали, тигрові ока та турмаліни, рубіни, аметисти, сафіри, смарагди, гагати, нефрити, чорні діаманти та зелені перли. «Я б за ті персні багато років прожив, — подумав Тиріон, — хоча без різницького тесака їх не здобудеш.»
— Сідайте ж, мій малий друже, — заохотив Іліріо помахом руки.
Карлик видерся на крісло — занадто велике для нього, справжній престол із подушками, створений для підтримки величезних сідниць магістрата і спертий на міцні товстезні ноги. Тиріон Ланістер усе життя прожив у світі, завеликому для нього, та в маєтку Іліріо Мопатіса він геть загубився у речах, що розмірами не вміщувалися йому в голові. «Я — наче миша у мамутовому лігві. Та нехай — мамут хоч має непоганий винний льох.» Згадка викликала спрагу, і Тиріон спитав вина.
— Вам смакувала дівчина, котру я прислав? — запитав Іліріо.
— Якби я хотів дівчину, то попросив би собі сам.
— Невже вона вас не вдовольнила?
— Вона зробила все, що від неї бажали.
— Сподіваюся. Адже навчали її в Лисі, де з кохання зробили мистецтво. Король спізнав із нею велику насолоду.
— А я королів убиваю, хіба ви не чули? — зловісно вишкірився Тиріон понад чарою з вином. — І не треба мені королівських недоїдків.
— Як забажаєте. Нумо ж повечеряймо.
Іліріо ляснув долонями, і до столу заспішили стольні слуги.
Розпочалася вечеря юшкою, звареною з крабів та жабуна-рибалки, і ще однією — холодною, з яйцями та лимонами. Далі пішли куріпки у меді, сідло ягняти, гусяча печінка у вині, пастернак у маслі та молочне пацятко. Побачивши те все на столі одночасно, Тиріон аж відчув запаморочення, та все ж примусив себе з чемності ковтнути ложку юшки… а відчувши смак, забувся і загубився. Куховарки були старі та жирні, але справу свою знали — так смачно він не їв навіть при королівському дворі.
Зісмоктуючи м’ясо з кісток своєї куріпки, Тиріон запитав Іліріо про вранішні
