Танок з драконами - Джордж Мартін
Сон ніколи не приходив легко до Тиріона Ланістера. На цьому ж кораблі сон узагалі рідко до нього навідувався — хіба що час від часу йому вдавалося випити досить вина, щоб ненадовго знепритомніти. Зате він не бачив снів і з того радів, бо надивився їх уже вдосталь для одного невеличкого життя. «І все про якісь дурниці: кохання, справедливість, дружбу, славу. Все одно, що мріяти стати високим на зріст.» Тиріон розумів, що зі згаданого йому тепер ніщо не світить. Знав напевне. Але не знав, де ж усе-таки місце шльондрам.
— Туди, де місце шльондрам, — сказав його батько.
«То були його останні слова — ще й які.» Тумкнув самостріл, князь Тайвин сів на нужник, а Тиріон Ланістер почалапав кудись у темряву з Варисом при боці. Напевне, спершу він спустився у колодязь, подолавши двісті тридцять щаблів туди, де у пащі залізного дракона жевріли жовтогарячі жарини. Але не пам’ятав, як саме. Пам’ятав лише тумкання арбалету і сморід батькових кишок, що попустилися у смерті. «Ач який… навіть помираючи, не дав дихати вільно — змусив давитися своїм смородом.»
Варис провів його підземними проходами, але розмов уникав доти, доки вони не вигулькнули коло Чорноводи — там, де Тиріон здобув славну перемогу і втратив носа. Тоді карлик обернувся до євнуха і мовив:
— Я вбив свого батька.
Таким голосом, яким хтось інший сказав би: «я забив собі пальця.»
Коронний шепотинник був одягнений жебрущим братом: у побиту міллю брунатну рясу грубого плетіння з каптуром, що ховав гладкі повні щоки й круглу лису голову.
— Не варто було вам лізти тією драбиною, — дорікнув він.
— А куди ще? Саме там-бо місце шльондрам.
Тиріон застерігав батька не казати цього слова. «Якби я не спустив стрілу, він би побачив порожність моїх загроз. Він би забрав у мене з рук арбалета, як колись забрав Тайшу з моїх обіймів. Коли я його вбив, він уже піднімався на рівні.»
— Шаю я теж убив, — зізнався він Варисові.
— Ви ж знали, ким вона була насправді.
— Знав. Та не знав, ким насправді був він.
Варис захихотів.
— Ну то тепер знаєте.
«Було б мені убити і євнуха.» Трохи більше крові на руках — яка вже різниця? Тиріон сам не знав, що спинило його кинджал. Авжеж не вдячність. Варис урятував його від катового меча, та лише тому, що Хайме його примусив. «А Хайме… ні, про нього краще не думати.»
Натомість Тиріон відшукав новий міх вина і допався до нього, як до жіночої цицьки. Кисле червоне потекло підборіддям, всоталося у брудну сорочку — ту саму, яку він мав на собі ще від темниці. Чардак колихався під ногами; коли Тиріон спробував підвестися, підлогу перекосило, а його тяжко вдарило об переділку. «Буря гуляє, — здогадався він, — або ж я п’яніший, ніж гадав.» Він виблював вино і трохи полежав у калюжі, мляво цікавлячись, чи не потоне корабель. «Отака твоя помста, батьку? Небесний Батько узяв тебе за Правицю?»
— Тяжка доля вбивці родичів, — мовив він, слухаючи виття вітру.
Несправедливо якось топити хлопчину-корабельного учня, капітана та решту жеглярів за його вчинок… та хіба боги коли поводилися справедливо? На цій думці його поглинула пітьма.
Коли Тиріон знову поворухнувся, йому здалося, що голова зараз вибухне; корабель гуляв під ним запаморочливими колами, хоча капітан наполягав, що вони вже прибули до порту. Тиріон наказав йому замовкнути, а тоді заходився звиватися і мляво відбиватися ногами, коли велетенський лисий жегляр запхав його під пахву і поніс до черева корабля, де чекало порожнє винне барило. Барило було невеличке і тісне — навіть як на карлика. У перебігу боротьби Тиріон обісцявся, хоча хісна з того не мав — його однак запхали головою до барила, а коліна притисли до вух. Пеньок носа жахливо свербів, але руки, ущент затиснені тулубом, не дозволяли почухатися. «Паланкін, гідний моєї статури» — думав він, поки жеглярі молотками забивали віко. Чув, як волають голоси, поки його піднімали нагору. Кожен різкий рух озивався ударом голови по дні барила. Світ обертався колами — то барило скотили униз, а тоді воно спинилося з таким ударом, що йому закортіло заверещати. Інше барило врізалося у те, де сидів Тиріон, і він закусив собі язика.
То була найдовша подорож у його житті, хоча тривати вона мала не більше за півгодини. Його піднімали і опускали, котили і ставили у стоси, перевертали, хилитали і знову котили. Крізь дерев’яні клепки він чув галас людей, одного разу — іржання коняки десь неподалік. Короткі криві ноги почало судомити, а скоро біль у них змусив забути навіть про гупання по голові.
Все скінчилося так, як і починалося — котінням барила, од якого знову паморочилося в голові й трусилося все тіло. Ззовні незнайомі голоси балакали невідомою говіркою. Хтось загрюкав по барилі згори, і скоро віко тріснуло навпіл. Досередини ринуло світло, а з ним і свіже повітря. Тиріон жадібно вдихнув і спробував підвестися, та зумів лише перекинути барило набік і вивалитися на втоптану земляну долівку.
Над ним нависав неймовірно жирний чолов’яга з розгалуженою жовтою бородою, тримаючи в руках дерев’яну довбню і залізне долітце. Халат на ньому легко міг би служити комусь шатром на турнірі; вільно пов’язаний пас розпустився, відкриваючи велетенське біле черево і пару важких обвислих цицьок, схожих на торби з салом, вкриті цупкою жовтавою шерстю. Тиріонові чоловік нагадав здохлу морську корову, яку колись давно викинуло хвилями до печер під Кастерлі-на-Скелі.
Товстун подивився униз і посміхнувся.
— П’яний карлик, — мовив він посполитою мовою Вестеросу.
— Гнила морська корова.
Тиріонів рот був повен крові, яку він і сплюнув під ноги товстунові. Знаходилися вони у довгому темнуватому підвалі зі склепінчастою стелею та стінами, поплямованими салітрою. Навколо громадилися барила
