Бенкет круків - Джордж Мартін
— І ти мені подобаєшся, Семе,— прошепотіла Жиллі.— І цей напій. Він як вогонь!
«Так,— подумав Сем. Напій для драконів». Кухлі їхні спорожніли, отож Сем підійшов до діжки й налив ще. Сонце на заході, утричі розбухнувши, скотилося зовсім низько. У його червонуватому світлі обличчя Жиллі аж пашіло. Випили за Коджу Мо, за Даллиного хлопчика, за малюка Жиллі, який лишився на Стіні. Далі не лишалося нічого, тільки випити по кухлику за Еймона з дому Таргарієнів.
— Най Отець судить його справедливо,— сказав Сем, шморгнувши носом. Коли допили за мейстра Еймона, сонце вже й геть закотилося. Над обрієм на заході світилася тільки довга тонка червона смужка, наче розтин у небі. Жиллі поскаржилася, що від випивки корабель, здається, кружляє, тож Сем допоміг їй спуститися драбиною на жіночу половину в носовій частині трюму.
У каюті висів ліхтар, і Сем, заходячи, примудрився врізатися в нього головою.
— Ой,— скрикнув він, а Жиллі мовила:
— Боляче? Дай гляну.
Вона схилилася до нього...
...й поцілувала у вуста.
Сем незчувся як відповів на поцілунок. «Я ж дав обітницю»,— подумав він, але руки Жиллі сіпали на ньому чорний одяг, смикали шнурівку на бриджах. Сем на мить відірвався від її вуст, щоб сказати:
— Нам не можна.
— Можна,— заперечила Жиллі та знову припала до його вуст.
«Цинамоновий вітер» кружляв навколо, Сем відчував на язиці Жиллі присмак рому, а за мить її груди виявилися оголеними, й Сем поклав на них долоні. «Я ж дав обітницю»,— подумав він, але одна пипка незбагненним чином опинилася в нього в губах. Була вона рожева й тверда, й коли він почав смоктати, до рота йому полилося молоко, змішуючись зі смаком рому,— Сем у житті не куштував нічого ніжнішого й солодшого. «Якщо я так вчиню, я ж буду не кращий за Дареона»,— подумав Сем, але почувався так добре, що не міг зупинитися. І знагла прутень його випірнув зі штанів — стирчав, наче дебела рожева щогла. У нього був такий безглуздий вигляд, що Сем мало не розреготався, але Жиллі вже штовхнула хлопця на матрац, задерла до пояса спідниці та з легеньким стогоном сіла на нього згори. Це було навіть краще за її пипки. «Яка вона волога,— подумав Сем, аж затамувавши подих.— Я й не думав, що жінка отак стікає соком».
— Тепер я твоя жінка,— прошепотіла Жиллі, ковзаючи вгору-вниз. А Сем, застогнавши, подумав: «Ні, ні, не можна, я ж дав обітницю, я ж промовив слова»,— але натомість промовив тільки одне слово:
— Так.
А потім вона заснула, обійнявши його й поклавши голову йому на груди. Семові теж слід було поспати, та він занадто сп'янів од рому й молока й Жиллі. Він розумів, що час забиратися назад у свій гамак на чоловічій половині, але так було приємно відчувати Жиллі під боком, що він не міг поворухнутися.
Почали заходити інші — чоловіки й жінки, й Сем дослухався до їхніх поцілунків, сміху й парування. «Мешканці Літніх островів. Ось яка в них жалоба. На смерть вони відповідають життям». Сем колись читав про це, давним-давно. Цікаво, думав він, чи знала про це Жиллі, чи розповіла їй Коджа Мо, що треба робити.
Вдихаючи запах її волосся, він дивився на ліхтар, який гойдався над головою. «Сама Стариця не зможе вивести мене з цієї ситуації». Найкраще було би просто зараз вислизнути та стрибнути в море. «Якщо я потону, ніхто й не дізнається, як я зганьбився, порушивши обітницю, а Жиллі знайде собі когось кращого — не такого тлустого боягуза».
Вранці він прокинувся у власному гамаку в чоловічій каюті, під крики Зондо.
— Вітер! — гуркотав помічник капітана.— Підйом і до роботи, Чорний Семе! Вітер іде!
Брак словникового запасу Зондо компенсував гучністю. Сем скотився з гамака, став на ноги — й одразу про це пошкодував. Голова розколювалася, одна з водянок уночі луснула, ще й нестримно нудило.
Але Зондо не знав жалю, отож Семові довелося натягати своє чорне вбрання. Воно відшукалося під гамаком, звалене на купу й вологе. Понюхавши, чи не дуже воно смердить, Сем виявив, що пахне сіллю, морем і смолою, вологою парусиною і цвіллю, фруктами, рибою і чорним ромом, дивними прянощами й екзотичною деревиною, а ще відгонить п'янким букетом його власного висохлого поту. Але відчувався й дух Жиллі — свіжий аромат волосся й солодкий запах молока, тож Семові приємно було вдягатися. От якби ще знайти десь теплі сухі шкарпетки! Бо між пальців уже грибок завівся.
Скрині з книжками і близько було недосить, щоб оплатити подорож на чотирьох з Браавоса в Старгород, однак на «Цинамоновому вітрі» бракувало робочих рук, тож Кугуру Мо погодився взяти пасажирів, якщо вони теж працюватимуть. Коли Сем запротестував, адже мейстер Еймон був заслабий, немовля працювати не могло, а Жиллі страшенно боялася моря, Зондо розреготався: «Чорний Сем — великий і товстий. Чорний Сем працюватиме за чотирьох».
Якщо по правді, Сем такий незграба, що він і за одну людину навряд чи здатен працювати, однак він старався. Драїв палубу й до блиску полірував її камінцем, тягав якірні ланцюги, скручував линву й полював на щурів, зашивав подерті вітрила, ущільнював киплячою смолою течі, чистив рибу й різав фрукти для кока. Жиллі теж старалася. З такелажем вона була вправніша за Сема, однак іноді, поглянувши на всю оту безмежну воду, аж очі замружувала.
«Жиллі,— подумав Сем,— що мені робити з Жиллі?»
День був довгий, паркий і пітний, а від молоточків у голові видався ще довшим. Сем поринув у роботу, яку йому доручив Зондо,— займався шкотами й вітрилами тощо,— намагаючись не дивитися ні на діжку рому, в яку запакували тіло мейстра Еймона... ні на Жиллі. Після вчорашньої ночі він просто не міг зараз зустрітися поглядом з дикункою. Коли вона піднімалася на палубу, він спускався в трюм. Коли вона йшла на ніс, він переходив на корму. Коли вона до нього всміхалася, він відвертався, почуваючись негідником. «Слід мені було в море стрибнути, поки вона спала,— думав він.— Завжди я був боягузом, але клятвопорушником став тільки тепер».
Якби не помер мейстер Еймон, Сем би попросив у нього поради. Якби на борту був Джон,
