Останній берег - Урсула К. Ле Гуїн
Хейр замовк, і в цілому будинку запанувала мертва тиша. У такій тиші ніхто не зміг би нечутно піднятися скрипливими сходами. Арен вирішив, що, почувши підозрілий шум, йому досить буде щодуху зарепетувати, щоби вивести Архімага з трансу. Тоді Яструб повернеться у цей світ і зможе захистити їх обох, кидаючи у напасників чарівні блискавки. Коли Арен сів біля дверей, Яструб поглянув на нього; і в цьому єдиному погляді були і схвалення, і цілковита довіра. І от Арен стоїть на варті. І Архімаг може бути певним — нащадок Мореда подбає про його безпеку! Але до чого ж важко весь час бачити перед собою лише ці два завмерлі обличчя і тьмяне полум'я каганця на підлозі між ними! Архімаг і Хейр сиділи непорушно, їхні очі були розплющеними, але нічого не бачили — ні тьмяного світла, ні брудної кімнати, ні цього світу. Перед ними простирався якийсь інший світ — чи то країна снів, чи то царство смерті... Важко було просто дивитися на цих завзятців, не намагаючись податися за ними назирці.
Там, у неозорій мертвій пустелі, стояв хтось невідомий і кликав його до себе. "Ходімо", — казав він, цей високий володар тіней, і в його руці блимав крихітний, немов перлинка, вогник, і незнайомець простягнув це світло Арену, пропонуючи життя. І юнак повільно рушив йому назустріч.
МАГІЧНЕ СЯЙВО
У роті в нього геть пересохло. На язику та піднебінні відчувався неприємний присмак пилюки. На губах також запеклася курява.
Не піднімаючи голови, Арен уважно стежив за грою тіней на підлозі. Тіні були великими, вони то рухалися, то завмирали, то виростали, то меншали, а дрібніші омахи темряви, щомиті міняючись, металися по стінах і по стелі. Одна із тіней застигла у куті, ще одна непорушно лежала на підлозі.
Нараз юнак відчув гострий біль у потилиці. І ту ж мить, наче при сяйві блискавки, крізь моторошну імлу, що снувалася кімнатою, він виразно побачив ось що: Хейр скорчився у кутку; Яструб лежав горілиць, а над ним навколішки схилився чоловік; ще один незнайомець збирав золоті монети, а третій стояв на чатах. І в цього третього у руках був каганець і кинджал — його, Аренів, запоясник.
Якщо вони і розмовляли про щось, то Арен їх не чув. Юнак дослухався лише до своїх думок, які відразу підказали йому, що робити у цій ситуації. Арен дуже повільно проповз на пару ліктів уперед, лівою рукою дотягнувся до торби з награбованою здобиччю, потому притьмом схопився на ноги і, голосно зареготавши, вискочив за двері. У суцільній темряві юнак стрімголов помчав сходами, не відчуваючи під собою ні східців, ні ніг. Вискочивши на вулицю, він прожогом кинувся геть від страшного дому і через мить зник у мороці ночі.
Темне громаддя будинків чітко вимальовувалося на тлі зоряного неба. Сяйво зірок поблискувало на поверхні води у стічній канаві праворуч від нього, і хоч Арен не бачив, куди ведуть вулиці, проте на кожному перехресті щоразу кудись повертав, аби заплутати слід. Без сумніву, грабіжники гналися за ним, він відчував, що вони вже доволі близько. Переслідувачі бігли босоніж, так що їхнє важке відсапування було чути навіть ліпше, ніж тупотіння босих ніг. Мабуть, за інших обставин це б дуже розсмішило Арена, однак тепер і він нарешті пізнав, що воно таке — бути загнаною жертвою, а не завзятим мисливцем, ватажком гурту таких самих озброєних здобичників.
Він метнувся праворуч, до риштака, а далі, намагаючись схитрувати, пригальмував біля однієї з численних кладочок, шаснув у бічну вуличку, завернув за ріг і, діставшись набережною до наступного перехрестя, перебіг через канаву по іншій кладці. Підбори його черевиків голосно гупали по бруківці, і це був єдиний звук у тиші сонного міста. Перебігши через кладку, Арен зупинився, щоби роззутися, але шнурівки у темряві заплуталися, а переслідувачі й далі гналися за ним. Небавом ліхтар грабіжників блимнув на протилежному березі помийної річки, а відтак приглушене відлуння їхніх важких кроків знову почало наближуватися. На жаль, Аренові не вдалося відірватися від них. Тепер йому залишалося тільки бігти — щосили, щодуху мчати геть, відводячи напасників якомога далі від тієї брудної халупи. Вони встигли зняти з нього куртку і ремінь разом із кинджалом, тож зараз Арен лишився у самій сорочці, йому було легко і душно, голова паморочилася, гострий біль у потилиці спалахував із кожним кроком, але він біг... біг... біг... Важка торба заважала йому. Він рвучко шарпнув її убік, і одна золота монета дзвінко покотилася брудною бруківкою.
— Ось ваші гроші! — крикнув він хрипко, задихаючись. І побіг далі. Але вулиця раптом уперлася в стіну — не було ні перехрестя, ні зоряного неба попереду — глухий кут. Не зупиняючись, Арен розвернувся і помчав назустріч своїм переслідувачам. Світло ліхтаря засліпило його, але юнак, щось відчайдушно волаючи, пішов напролом.
* * *
Перед Ареновими очима туди-сюди погойдувався ліхтар — слабенька жовта цятка світла у неозорому мерехтливому тумані. Він довго дивився на нього. Потім світло почало слабшати: чиясь тінь затулила його, а коли вона щезла, ліхтар більше не горів. Юнакові стало трохи прикро через те, що світло погасло; а може, він пожалів самого себе, бо тепер вже пора було прокидатися.
Утім, темна ліхтарня й досі висіла на щоглі. Навколо простирався безмежний океан, осяяний блідим промінням вранішнього сонця. Гупав барабан. І в такт йому важко рипіли корабельні весла. Дерев'яна палуба стогнала сотнями тоненьких голосків. На носі галери вивищувався чоловік і щось наказував матросам, котрі стояли перед ним. Усі ті, хто був скутий одним ланцюгом із Ареном, мовчали. У кожного в'язня залізний обруч на поясі і кайдани на зап'ястках були з'єднані коротким важким ланцюгом із оковами іншого бранця. А залізний пояс, крім того, ще й був зачеплений за прибиту до палуби скобу, так що можна було тільки сидіти або лежати, але не стояти. А втім, бранці у крихітному тісному трюмі сиділи настільки щільно, що
