Елізіум - Наталя Чибісова

те, як усе відбувається, ходили легенди. І люди, й прокляті нашіптували їх одне одному. Рідко кому щастило побачити на власні очі. Інквізиція та світська влада намагалися діяти тихо, прагнучи не тривожити пересічних громадян. З одного боку, люди почувалися захищеними, з іншого — боялися, оскільки будь-хто міг виявитися «проклятим», забажай Інквізиція тицьнути пальцем у нього. Де пролягає межа між людиною і проклятим, знала тільки Інквізиція, і її співробітники стверджували, межа ця є тонкою.

Якби потрапила до рук світської влади, заштовхали б до зовсім іншої машини і, певно, тієї ж миті посадили на ланцюг — словом, зробили б усе можливе, щоб спаралізувати волю.

Дискомфорт.

Ніколи не думала, що пильний погляд здатен доводити до божевілля.

Хіба не гірший за наручники?

Може, «там» було б легше?

На ланцюгу.

Тієї ж миті усвідомлюєш, де ти.

Відсутні ілюзії.

Усе просто.

Чи не байдуже?

Кінець один.

Дискомфорт.

Зосередитися неможливо.

Куди везуть?

Вони намагаються перешкодити їй думати.

Нудота.

Намагаються завадити їй відчувати.

Біль.

Майже фізичний.

Коли це закінчиться?

Глянула на вікно — воно щільно завішене чорними фіранками. Спробувала дістати з рюкзака плеєр, — не змогла поворухнутися. Довелося всю дорогу дивитися під ноги, відчуваючи, як думки й погляди тиснуть на сонячне сплетіння.

Охоронець навпроти, не припиняючи дивитися на Лізу, поліз до кишені піджака й став там копирсатися. Вона напружилася. Цигарки. Відкрив пачку. Запропонував колегам. Запалили.

Знову нудить.

Просити марно.

Заплющила очі, але в темряві нудота стала нестерпною.

Коли це закінчиться?

Швидкість стала паморочливою. Певно, місто вони лишили далеко позаду. Вже біля воріт авто пригальмувало.

Зупинка. Нарешті. Її виштовхнули в п'янкі осінні сутінки й завели в особняк, зовнішній вигляд якого не встигла роздивитися.

Просторий хол. Обстановка розкішна. Аж занадто. Якби не чоловік в інквізиторській формі за столом біля входу, відчула б себе гостею важливої персони або відпочивальницею у розкішному санаторії. Проте перша ж спроба відчути людину в формі повернула до реальності. Чуття, які чоловік викликав, висловити було важко. Закрита система. Механізм. Виконує свої функції. Тієї ж миті відчула себе іншою частиною механізму, предметом, з яким щось має відбутися в абсолютно чіткій послідовності. Зникла остання ілюзія зовнішньої форми. Навколо — сірі стіни. Вікна надійно заґратовані. «Чи ж смерть не завжди одне й те саме?» — подумала.

Поки Ліза роздивлялася розмальовану стелю, чоловік за столом вивчав папери, які її супровідники передали йому. Раз у раз підводив голову й скидав на неї поглядом. Нарешті кивнув і, набравши номер, сказав у слухавку кілька слів, які не пощастило розчути. Кілька секунд потому сходами вниз зійшла вродлива жінка середнього віку, вдягнута у строгий костюм. Мигцем глянула на Лізу і, неквапом пройшовши повз неї, підійшла до чергового офіцера. Взяла в нього теку. Проглянула кілька сторінок. Підійшла до Лізи й звеліла йти з нею.

На другому поверсі зупинилися наприкінці довгого коридору. Жінка витягла з кишені ключі, відчинила двері праворуч. Спалахнуло світло. Простора кімната. Обстановка мінімальна. Світлі шпалери. Біля стіни — широке, застелене ковдрою ліжко. Біля ліжка — шафка з нічником. Під вікном — письмовий стіл. Трохи віддалік — шафа для одягу й ширма. Все просто, порівняно з розкішним холом. Але… І тюремну камеру не нагадує. Лізі натякали, вона не на курорті, хоча давали відчути — й не у в’язниці, а якщо у тюрмі, то комфортабельній. Особливо вона зраділа відсутності ґрат на вікнах. «Наші вікна завішані будуть тюлем, не спотворені чорними ґратами тюрем»,[3] — прошепотіла сама до себе. Жінка, спостерігши її розгубленість, підійшла, забрала рюкзак і зняла з неї пальто. Відтак дістала з-під ліжка капці й допомогла перевзутися.

М’які, вкрадливі рухи.

Чужих рук.

Дотики.

Майже материнські.

Турботливі.

Пальці вивчали її тіло,

щось більше за тіло.

Намагалися зрозуміти.

З чого вона складається.

Про що думає.

Чого боїться.

У пальцях — тривога.

У пальцях — страх.

У пальцях — надія.

Кінчики пальців…

Пам’ятають.

Інші

тіла.

Інші

долі.

Інші душі.

Які потік життя змив з них.

Пальці пам’ятають — мертвих…

Ще живими.

І живих —

уже мертвими.

Сила

м’яких жіночих пальців.

Що співають колискову.

Прядуть

вічну нитку життя.

Сила.

Духу,

який бачив усе.

Який з усім

умів

упоратися.

Вивчали одна одну, вдихали, пробували на смак, намагалися визначити колір, наче готувалися до бою, який жодна не наважилася розпочати.

Вирішивши, що час порушити мовчання, жінка звернулася до Лізи:

— Звуся Магда. Я тут… Управителька господарством. Усі побутові питання вирішуйте зі мною. Ходімо, покажу, де кухня. Вип’єте чогось теплого, поїсте, якщо зголодніли.