Необхідні речі - Стівен Кінг
– Що у дурня гроші недовго в кишені лежать, – похмуро промовив Алан. Він крутив банку в руках, розглядав її, пригадуючи обличчя Тодда. – Ось що я йому сказав.
«Ооооо, таааак, – погодився голос. – Як про таке забути? І ти ще щось хочеш про підлість говорити? Йобен-бобен! Добре, що ти мені нагадав! Добре, що ти нам ОБОМ нагадав, правда? Лиш Енні врятувала тоді ситуацію – сказала, щоб ти йому дозволив. Вона сказала… ну, подивимося. ЩО ж вона сказала?»
– Сказала, що це трішки смішно, як Тодд на мене схожий, і що дитинство буває лише раз у житті.
Алан хрипів, його голос тремтів. Він знову почав плакати, ну й чому ні? Чому, блядь, ні? Старий біль повернувся, обертаючись навколо щемкого серця, ніби брудна ганчірка.
«Болить, правда? – запитав голос депресії – винуватий самоненависний голос – зі співчуттям, яке, на думку Алана (іншої частини Алана), було зовсім липовим. – Болить занадто, ніби живеш усередині пісні кантрі-енд-вестерн про те, як зіпсувалась любов чи повмирали добрі діти. Усе, що так сильно ранить, не може давати нічого доброго. Запхай назад у бардачок, друже. Забудь про це. Наступного тижня, коли цей дурдом закінчиться, обміняєш цей універсал і не вийматимеш ту фальшиву банку горіхів звідти. А що? Це ж такий дешевий розіграш, що сподобається лише дитині або такому, як Ґонт. Забудь про це. Забудь…»
Алан обірвав голос посеред цієї тиради. До цього моменту він не знав, що здатен на таке, і це приємне знання, що може виявитися корисним у майбутньому… це якщо в нього буде майбутнє. Він уважніше подивився на банку, обертаючи її туди й сюди, наче вперше взявся її розглядати, уперше бачачи не дурнувату пам’ятку про свого втраченого сина, а інструмент омани, як і його порожня чарівна паличка, шовковий циліндр із подвійним дном або фокус із квіткою-складанкою, що досі ховався в нього під ремінцем годинника.
Магія – чи ж не в цьому вся суть? Підла магія, звичайно, магія не для того, щоб людям забивало дух і вони сміялись, а для того, щоб вони перетворювалися на злих некерованих биків, але це все одно магія. А яка основа будь-якої магії? Омана. Це п’ятифутова змія, схована в банці горіхів… або, подумав він, згадуючи Поллі, хвороба, що має вигляд лікування.
Алан відчинив дверцята, і коли вийшов під ревний дощ, то стискав у лівиці фальшиву банку від горіхів. Тепер, трішки відійшовши від небезпечної приваби сентиментальності, Алан пригадав спротив купівлі цієї речі з чимсь схожим на ошелешення. Усе життя його приваблювала магія, і, звісно, дитиною він би був зачарований старим добрим фокусом «змія в банці з-під горіхів». То ж чому він так непривітно розмовляв із Тоддом, коли хлопчик хотів купити цю річ, а тоді вдав, що не помітив образи малого? Це заздрість через Тоддові молодість і ентузіазм? Нездатність пригадати дивовижі в різних незначних речах? Що?
Він не знав. Знав лише, що це саме такий фокус, який містер Ґонт зрозуміє, і зараз він хотів мати його при собі.
Алан нахилився назад до машини, узяв ліхтарик з маленької коробки з перемішаними інструментами, що лежала на задньому сидінні, тоді пройшов повз ніс «такера талісмана» містера Ґонта (досі не помічаючи його) під навіс «Необхідних речей».
8
Що ж, ось я й тут. Нарешті я тут.
Серце в грудях Алана лупило щосили, але рівним ритмом. У голові ніби поєдналися обличчя його сина, дружини і Шона Раска. Він ще раз зиркнув на табличку на вітрині, після чого смикнув двері. Ті були замкнені. Брезентовий навіс тремтів і шарпався під пронизливим вітром.
Він був заховав банку «Жуй-смакуй» собі за пазуху сорочки. А зараз торкнувся її й відчув, що вона дарує якесь невимовне, але цілком реальне заспокоєння.
– Добре, – бурмотнув Алан. – Хто не заховався, я іду шукати.
Він обернув ліхтарик і руків’ям вибив діру в склі. Уже зіщулився в очікуванні сигналізації, однак вона не залунала. Або Ґонт її вимкнув, або тут і нема ніякої сигналізації. Він потягнувся через зазублену діру й узявся за дверну ручку всередині. Вона повернулась, і вперше Алан Пенґборн увійшов у «Необхідні речі».
Перше, що його вразило, – це запах. Глибокий, нерухомий і порохнявий. То був запах не нового магазину, а місця, куди не навідувалися кілька місяців, якщо не років. Тримаючи пістолет у правиці, він світив ліхтариком у лівиці. Світло вихоплювало голу підлогу, голі стіни й кілька скляних шафок. Шафки були порожні, увесь товар щез. Усе вкривала товста ковдра пилюки, на якій не виднілося жодних слідів.
«Тут уже дуже давно нікого не було».
Але як же це взагалі можливо, якщо він цілий тиждень бачив, як люди заходять сюди і звідси виходять?
«Бо він зовсім не людина. Бо голос диявола слухати приємно».
Алан зробив ще два кроки, ліхтариком освітлюючи порожній простір, вдихаючи сухий музейний пил, що висів у повітрі. Озирнувся й побачив власні сліди в пилу. Він посвітив ліхтариком знову на приміщення магазину, перевів його справа ліворуч, уздовж шафи, що також слугувала містерові Ґонту касовою стійкою… і зупинився.
Там стояв касетний відеопрогравач/записувач, біля портативного телевізора «Соні» – однієї з моднячих моделей, з круглим, а не квадратним екраном, а корпусом червоним, як пожежна машина. Навколо телевізора було обмотано кабель. І ще дещо лежало зверху на відеопрогравачі. Під світлом ліхтарика здавалося, що це книжка, проте Алан так не думав.
Він підійшов і спочатку посвітив на телевізор. Той був густо вкритий пилюкою, як і підлога та скляні шафки. Кабель, обкручений навколо нього, – коаксіальний кабель зі з’єднувачами на обох кінцях. Алан перевів ліхтарик на річ зверху на програвачі, не книжку, а відеокасету в чорному футлярі без позначок.
Поруч лежав запилюжений бізнес-конверт. Спереду на конверті було написано
УВАГА, ШЕРИФЕ АЛАНЕ ПЕНҐБОРН.
Він поклав пістолет і ліхтарик на скляну стійку, взяв конверт, розкрив його й витягнув аркуш. Тоді знову взяв ліхтарик і націлив потужне коло світла на коротке надруковане повідомлення.
Шановний шерифе Пенґборн.
На цей момент ви вже виявили, що я досить особливий
