Необхідні речі - Стівен Кінг
5
Туз Меррілл почав трішки поважати старого чувака, коли Кітон дістав ключ, що відмикав сарай із червоним ромбовим значком «ОБЕРЕЖНО, ВИБУХОНЕБЕЗПЕЧНО» на дверях. Він заповажав його ще трішки більше, коли відчув прохолодне повітря, почув тихий гул кондиціонера й побачив стоси ящиків. Комерційний динаміт. Цілі гори комерційного динаміту. Не зовсім те саме, що мати цілий арсенал снарядів «Стінґер», але звідси до рок-н-ролу – штихом кинути. О так.
У відділенні між передніми сидіннями фургона, разом з іншими корисними інструментами, був ліхтарик на вісім батарейок, тож тепер – поки Алан наближався до Касл-Рока у своєму універсалі, поки Норріс Ріджвік сидів у себе на кухні, в’яжучи петлю повішеника на міцній конопляній мотузці, поки сон Поллі Чалмерз про тітку Евві наближався до завершення – Туз водив яскравим світлом ліхтарика з одного ящика на інший. Над головою по даху сараю тарабанив дощ. Він лупив так сильно, що Туз відчував, наче повернувся в тюремний душ.
– Давай, швидше почнемо, швидше закінчимо, – промовив Бастер тихим хрипким голосом.
– Хвилинку, тату, – сказав Туз. – У нас перерва.
Він подав Бастерові ліхтарик, а сам дістав пакетик, який йому був вручив містер Ґонт. Туз сипонув невеличку гірку кокаїну у заглибину для понюшки на лівиці й швиденько втягнув.
– Це що таке? – підозріливо запитав Бастер.
– Південноамериканський сніжок, смачнючий, як у мами.
– Ага, – шморгнув Кітон. – Кокаїн. Вони продають кокаїн.
Тузові не довелося запитувати, хто такі Вони. Старий лише про Них і патякав усю дорогу сюди, і Туз підозрював, що більше ні про що він і не говоритиме весь вечір.
– Не зовсім, тату, – сказав Туз. – Не продають. Вони хочуть забрати його Собі. – Він сипонув собі ще трішки в ложбинку біля основи великого пальця й простягнув руку. – Сам спробуй і скажи, чи я не помиляюся.
Кітон глянув на нього з мішаниною сумніву, цікавості й підозріливості.
– Чому ти мене постійно татом називаєш? Я ж не настільки старий, щоб у батьки тобі годитися.
– Ну, сумніваюся, що ти коли-небудь читав підпільні комікси, але є такий мужик, звати його Р. Крамб, – пояснив Туз. Кокс уже на повну запрацював у нього в голові, запалюючи всі можливі нервові закінчення. – Він малює комікси про чувака Зіппі. І для мене ти дуже схожий на батька Зіппі.
– І це добре? – підозріло запитав Бастер.
– Це офігезно, – запевнив його Туз. – Але я називатиму тебе містером Кітоном, якщо хочеш. – Він замовк, а тоді навмисне додав: – Так само як Вони.
– Ні, – одразу заперечив Бастер, – усе гаразд. Якщо це не образа, хай буде.
– Звісно ж ні, – сказав Туз. – Ну, спробуй. Дрібка цієї хуйні, і ти до самого світанку співатимеш «Гей-го, гей-го, на роботу ми йдемо»[166].
Бастер ще раз обдарував його похмурим підозріливим поглядом, а тоді занюхнув кокаїн, який йому запропонував Туз. Він закашлявся, тоді долонею затулив ніс. Слізливими очима озлоблено зиркнув на Туза.
– Воно пече!
– Лише перший раз, – радісно запевнив його Туз.
– Все одно, я щось нічого не відчуваю. Тому досить тут грати дурня і ходімо вантажити той динаміт у фургон.
– Уперед і з піснею, тату.
Менше десяти хвилин знадобилося на те, щоб повантажити ящики. Після того як вони заклали останній, Бастер зауважив:
– Може, та твоя штука якось і впливає. Можна мені ще трішки?
– Звісно, тату, – вишкірився Туз. – Я з тобою.
Вони зашпилились і подалися назад до міста. Бастер кермував і тепер був схожий не на батька Зіппі, а на містера Жабу з «Вітру у вербах» Волта Діснея. В очах голови ради міських виборних загорілося нове шалене сяйво. Неймовірно, наскільки швидко збентеження вилетіло йому з голови: тепер Бастерові здавалося, що він чітко розуміє, що Вони задумали – кожен план, кожну змову, кожну махінацію. Він розповідав про все це Тузові, поки той сидів позаду, схрестивши ноги, під’єднуючи таймери «Готпойнт» до підривних капсулів. На якийсь час Бастер зовсім забув про Алана Пенґборна, Їхнього призвідника. Його заворожила думка про те, щоб підірвати Касл-Рок – чи принаймні якомога більшу його частину – до дідькової матері.
Тузова повага переросла в міцне захоплення. Старий пердун божевільний, а Туз любив божевільних, завжди любив. З ними він почувався невимушено. І, як і в більшості людей під час першого кокаїнового кайфу, розум старого тата блукав по інших планетах. Йому просто несила було заткнутися. Усе, що Тузові доводилося говорити, – це «Ага», «Правильно кажеш, тату» і «Та, бля, сто пудів, тату».
Кілька разів він ледь не назвав Кітона містером Жабою замість тата, але встигав припнути язика. Назвати цього мужика містером Жабою – дуже погана ідея.
Вони проїхали до Олов’яного моста, коли Алан перебував ще за три милі від нього, і вийшли під рясний дощ. Туз у відділенні під лавкою фургона знайшов ковдру і накрив нею купу динаміту й оснащених капсулями таймерів.
– Допомога потрібна? – нервово запитав Бастер.
– Краще я з цим сам розберуся, тату. Бо ще впадеш у потік, а я купу часу витрачу, щоб тебе звідти дістати. Ти слідкуй поки за обстановкою, добре?
– Гаразд. Туз… може, спочатку ще трохи занюхнемо твого кокаїну?
– Поки що ні, – поблажливо відмовив Туз і поплескав Бастера по м’ясистому плечу. – Та хєрь майже зовсім чиста. Згоріти хочеш?
– Я – ні, – заперечив Бастер. – Усе інше хай горить, але я – ні.
Він дико заіржав. Туз приєднався до нього.
– Нормально так веселимося нині, нє, тату?
Бастер з подивом визнав, що так і є. Його депресія після того, як Міртл… після того, як із Міртл стався нещасний випадок… тепер, здавалося, була багато років тому. Він відчував, що вони з його чудовим другом Тузом Мерріллом загнали Їх саме туди, куди й хотіли, – прямісінько на долоню спільної руки.
– Ще б пак, – погодився він і спостерігав за тим, як Туз спускається мокрим трав’янистим берегом біля моста, притискаючи до живота обгорнутий ковдрою пакунок із динамітом.
Під мостом було відносно сухо, хоч це й особливо не важило: динаміт і підривні капсулі водонепроникні. Туз поклав пакунок у «лікоть» між двома підпірками, після чого під’єднав підривний капсуль до динаміту, вставляючи дроти – кінці вже обчищені, дуже зручно – в одну з паличок.
Він прокрутив великий білий циферблат на відмітку 40. Той почав клацати.
Туз виповз і зіп’явся слизьким берегом.
– Ну що? – збуджено запитав Бастер. – Як думаєш, рвоне?
– Рвоне, – запевнив його Туз і сів у фургон. Він промок до нитки, але не зважав на це.
– А що, як Вони знайдуть? Якщо вони від’єднають дроти ще до того…
– Тату, – перебив його Туз. – Ти послухай хвилинку. Висунь голову за двері й послухай.
Бастер так і вчинив.
