Шазілір. Заборонений день - Олена Гриб

– Тихіше, тихіше, – Даріан не на жарт розгубився. – Все добре. Ти сильна, чаклунко. Просто думай про інше. Ми зробили це! Шазілірське прокляття зникло. Заборонений день не настав!

Його обличчя світилося радістю, і Міці спало на думку, що треба б теж зобразити захоплення.

Лиходія знешкоджено, за сімдесят вісім жертв (включно з Соммером, Алланідою та Еріелом-старшим) відплачено, на сумному личку Лери нарешті майне усмішка… Але серце чомусь щеміло, і губи відмовлялися вимовляти урочисті слова.

– Я хотіла дізнатися… – пролепетала Міка, сама себе не чуючи. – Ми ж досі не знаємо… Як він це робив? Куди подів тіла? Що вони відчували?

– Ти не хочеш цього знати, Мишко. – Губернатор дивився їй в очі. – Ми запобігли безлічі смертей. Краще уявімо, що нам до душі наша перемога.

«Червона лілія» наближалася до Шазіліра. Матроси потроху очухались і поспішно хапалися за снасті. Ейрони роздивлялися свої пошарпані вбрання, лаяли негоду (і начхати, що яскраво світило сонце), щедро співчували бідоласі Баміалу і радили наступного разу влаштовувати фестиваль на суші. Єдина проблема стосувалася вусатого пана і того, хто його сторожив, бо жоден із них не пам’ятав, чому вони опинилися в такому становищі.

Хлопчик гладив собаку і поглядав на юну ейрону без туфельки, що косилася на нього з перебільшено байдужим виглядом. Серіп Мавк підкликав Керрейта і почав шушукатися, щохвилини вказуючи то на одного, то на іншого пасажира. Ірван Шала відчитував чиновників за неналежний зовнішній вигляд – мовляв, якщо вже прийшли на державну службу, то повинні не осоромитися за будь-яких обставин.

Рект, кривлячись, грав роль привітного господаря, Джамон Райл крутився біля Міки, немов хотів щось сказати, але не наважувався навіть відкрити рота. Вона не питала. Якщо йому не терпиться знову заговорити про її «стан», то гаразд, вперед, але полегшувати задачу не хотілося.

Біля причалу «випалювач» таки підійшов. Міка приготувалася до будь-якої нісенітниці, хай навіть у віршованій формі, проте помилилась.

– Я не забув, – твердо промовив Райл, уникаючи прямого погляду. – Нічого не забув! Це тому що ти була поруч, чаклунко?

А біля шлюпок нерухомо лежав чоловік, якого всі вважали мертвим. Його серце билося тихо і нерівно, пульс зовсім не промацувався. Він дивився в ясне небо і думав про те, що виконав свій обов’язок востаннє. Сили залишали його… На щастя, успіх завжди був на його боці.