Академія Лідеван. Громова сила - Анна Потій

— А навіщо ти сюди прагнула потрапити, як не хочеш залишатися? — здивувалася Феллінія. — Треба було вмирати, як зазвичай.

— А з чого ти взяла, що я померла? — мама навіть розреготалася. — Я сюди просто втекла. Від твого мстивого братика. Він, чи знаєш, досі мені спокою не дає.

— А що ти хотіла? Вбила мене і думала, що тобі це подарують?

— Звісно, не думала. То ти шлях назад знаєш?

— Ні. Сюди не так часто тікають живі. А нам, тим, хто помер або був смертельно поранений, дорога тільки до Колиски на переродження. Нам за щастя тут дожити свого віку. У Колиску ми поспішати не хочемо, а повернення назад нам замовлено. Древні знали спосіб втекти, але я ним ніколи не цікавилася. Може, знайдете тут якусь стару душу, люди іноді набагато довше затримуються в Обителі, адже дух може жити вічно. Але краще шукати у світі живих.

— Можна подумати, що з ними є зв'язок!

— У певній мірі є.

— Поясни?

— Ми за бажанням можемо спостерігати за нашими близькими через особливі портали та проникати у їхні сни, — пояснила Феллінія. — Власне, так я Еділана сюди й покликала.

— Ти штовхнула його на самогубство! — обурилася моя мати.

— Не штовхнула, — заперечила Феллінія. — Запропонувала приєднатися до мене. У нас, чи знаєш, взаємне кохання. Тобі все одно нічого не світило, Валідано.

— Проїхали. Розповідай, як потрапити до чужих снів.

— Тон зміни, темна принцесо, — пирхнула Феллінія. — Я тобі нічого не винна. Навпаки — за тобою боржок.

Мій батько весь цей час мовчки слухав їхню суперечку, але тепер узяв Феллінію за плечі і повернув обличчям до себе.

— Давай їй допоможемо, Фелло? Ти ж не хочеш, щоб вона тут весь час перед очима мелькотіла?

Феллінія насупилась, надула губи, але зрештою махнула рукою.

— Гаразд, допоможу тобі. Я ж світла, мені не личить творити гидоту. Це у вас, темних, заведено вбивати всіх, хто не до вподоби. Тільки проникати у сни треба до тих людей, які мають доступ до будь-якої інформації. В тебе є такі люди?

Мама замислилась. Мить і їй спала на думку ідея.

— Думаю, Тагон Пелл, мій радник, що завгодно знайде. Він має до мене слабкість.

Я ж не була впевнена в Тагонові. Нехай він маму і обожнював, але зв'язків у нього не було. Він міг залізти тільки в наш архів і то, якщо Нерта Нагор йому дозволить, а вона та ще стерва. Вона давно в бік трону поглядає, не здивуюся, якщо Нерта скористалася ситуацією, щоб влаштувати переворот і стати на чолі темних магів. У мене виникла краща ідея.

— Нам треба звернутися до Феліції з Фірніетом, — запропонувала я. — Вони й до імператорських архівів дійдуть, якщо знадобиться.

— Фірніет? Фірніет Діманні чи що? Мій учень? — здивувався батько.

— Саме він, — кивнула я, вперше подивившись батькові прямо в очі. Незважаючи на схожу форму, кольори у нас відрізнялися. Що цікаво, ніхто з дітей не успадкував його колір очей. У мене були чорні, у Ейтни сірі, а в Елів взагалі зелені.

— А з чого йому допомагати темним? — батько здивувався. — Він же світлий маг.

— А з того, що Феліція моя подруга. Ну, у певній мірі.

— А до чого тут Феліція і хто вона така взагалі?

— А так, ви ж тут нічого не знаєте, — зітхнула я. — Феліція Фульмінаррі успадкувала силу Феллінії і прийшла до нас із немагічного світу, із Землі. А ще вона дівчина Фірніета, тож Фірніет на нашому боці. На мойому, точніше. З мамою він не ладнає. Я мамині методи теж не все поділяю.

— У тобі так не до місця прокинулася світла магія, доню… — пробурчала мама.

— Цікава ситуація… — сказав батько. — Що ж, проходьте до хати. Обговоримо все докладніше у більш затишній обстановці.

Бабуся не стала з нами заходити. Вона сказала, що піде до діда і повернеться за нами за кілька годин. Зрозуміло, що вона почувала себе не у своїй тарілці поруч зі світлими магами. А я… А я не знала, що й відчувати. Ось переді мною стояв мій батько, на якого я все життя ображалася і тільки нещодавно дізналася, що він ні в чому не винен, а кашу заварила моя мати. Я звикла жити без батька і не варто було, мабуть, уже щось міняти, але тихий голос усередині мене шепотів, що треба спробувати. Адже не кожному випадає шанс зустріти померлого батька.

— З чого почнемо? — запитав мій батько, коли ми всі розташувалися в їхній затишно обставленій вітальні, а на столику перед нами з'явилося домашнє печиво та чашки з чаєм. Не королівський палац, але й не занедбані руїни — невеликий, добре обставлений будинок радував око і тішив серце.

— Як вийшло, що Елів тут народилася і виросла? Я завжди думала, що в Обителі неупокоєнних люди не старіють, — мене більше всього хвилювала історія сестри.

— Фелло, ти розкажеш? — звернувся до своєї принцеси батько. Чи то він не хотів сам мені все розповідати, чи то вона знала краще.

— Так, — Феллінія кивнула і, зробивши великий ковток чаю, почала свою розповідь. — Я була вагітна, коли все сталося. Я розуміла, що не виграю битву з Валіданою. У мене був один вихід: викинути силу і піти в Обитель неупокоєнних. Я не знала, що стане там з моєю ненародженою дитиною, але я сподівалася, що зможу так її вберегти. Якби я здалася і померла, то Валідані дісталася б моя магія, а я і моя дитина загинули б. Я ризикнула і витратила останні сили не на битву, а на примарний порятунок: викинула сили та перемістилася до Обителі. Опинившись тут, я зустрілася з Повелителями — вони дуже здивувалися, що сюди потрапила людина без магії. Зазвичай люди, що викинули сили, гинули, а я зуміла переміститися в Обитель. Мабуть, мені допомогла магія доньки. Я домовилася з Повелителями, щоб Елів народилася тут і виросла, а натомість пообіцяла їм її сили та сили Еділана, коли він сюди потрапить. Я мусила його сюди привести. Такою була моя з ними угода. Іноді з ними можна домовитися на особливі умови, але й плата тоді нестандартна. Ми проживемо тут тихо до старості, а потім перейдемо до Колиски на переродження. Ось і вся історія.