Сніговий дракон - Крістіна Логоша

Ішла не перестаючи захоплюватися: сніг перетворювався на квіти, бурульки на гілках – у густе листя, а сухі палиці, що стирчать біля землі, ставали кущами лохини та брусниці. Чим далі я йшла від стін пологу, тим сильніше відчувався вплив магії. Незабаром стало так жарко, що мені довелося змінити теплий одяг на тонку літню сукню.

Вугілля з'являлося зі східного боку, а потім уже розповзалося по всій території. Пішла їхнім слідом. За вершинами дерев нависали величезні гори. Готова посперечатися, ще вранці їх тут не було!

Відсунувши кущ бузку, я опинилася біля підніжжя гори. Величезна вирізана в скелі вовча голова з ікластою пащею служила проходом у печеру, з якого і з'являлися чарівні камінці. Наскальний витвір виглядав жахливо, і нагадував звірів, що живуть у замурованій частині замку.

Потрібно поспішати. Стефан може зайти в мою кімнату будь-якої миті, і у нього виникнуть питання, де я пропадаю ночами. Набравшись хоробрості, підійшла до пащі вовка.

За крок від входу звірина морда заворушилася, клацнула зубами, і затулила рота. Я стрибнула, спіткнулася і впала на землю. З жахом дивилася на живу кам'яну морду. Вовча паща розтяглася на кшталт посмішки.

- Не культурно входити туди, куди тебе не кликали, - сказала скульптура, вганяючи мене в ще більший стан шоку.

- Я шукаю чарівника, який створив тут весну, - зібравшись з думками, відповіла.

- Я радий, але навіщо лізти до мого роту? Я не їм незнайомих дівчат!

Чи то кам'яна голова знущається, чи говорить серйозно, але я сказала:

- Давай познайомимося. Я – Анфіса, Сніжинка з Академії Сніжного Чаклунства та Чарівництва. А тебе як звуть?

Вовча голова спохмурніла:

- Мене звуть Вовк. Я не знаю з якої я Академії, але завжди був частиною цієї гори. Я називатиму тебе номер Тринадцять…

- Вовку, а я можу увійти в твою пащу?

– А навіщо тобі туди треба?

- Я ж сказала, шукаю чарівника, який створив це чаклунство.

- Ти його тут не знайдеш, Тринадцята. Він помер давно. Коли сюди ще не ходили Сніжинки із Академії.

– Сніжинки? Я не перша, хто сюди потрапив?

– Ти неуважна. Я ж говорю, твій номер тринадцять. Саме стільки Сніжинок намагалося пробратися до моєї пащі.

– А решта Сніжинок, що з ними сталося?

– Звідки мені знати? Я ж кам'яна голова! Щороку сюди приходять нові Сніжинки. Їх було стільки, що я втомився запам'ятовувати імена, і почав їх нумерувати. Зрозуміла, Тринадцята?

- Вони щось говорили про Лорда? Про Дракон і вугілля? Може, ти пам'ятаєш?

Вовк замахав головою, ніби відбивався від настирливої ​​мухи, що намагається сісти йому на кінчик носа.

– Ой! Ой! Ой! Яка ж ти балакуча. У мене у вухах дзвенить від твого писклявого голосу. Ще жодна зі Сніжинок не дошкуляла мені розпитуваннями. Проходь уже, тільки не галасуй.

Кам'яний вовк широко роззявив пащу, і стали видно балка, що притримує стіни та стелю печери.

- А ти мене точно не з'їси?

Вовк заплющив рота, і награно закотив очі.

- Здалася ти мені. Стільки було до тебе, жодну не чіпав. Проходь, не бійся. Я добрий.

І знову переді мною відкрився прохід. Перемагаючи страх, я зайшла в пащу хижого звіра. На стінах висіли смолоскипи, які підсвічували мені дорогу. Якби не живе вугілля під ногами, то це була б звичайна шахта – кам'яні стіни, вугільний пил та мертвяча тиша, яку порушував шурхіт під ногами.

Слова кам'яної голови мене засмутили. Якщо інші Сніжинки приходили сюди раніше, то вони не придумали, як виплутатися з цієї ситуації, і перебувають у підвалі Стефана. І я зараз іду їхнім шляхом.

Довгий тунель розтягся глибоко під землю і вивів мене до печери. Тут уже не горіли смолоскипи. Тьмяне світло відбивалося від кристалоподібних порід, що стирчать зі стін. Я бачила лише загальні контури каміння та валунів.

Несподівано один з величезних каменів став збільшуватися, і досяг розміру двоповерхового будинку.

Громадина дунула на мене гарячою парою, і моргнувши очима, здивовано дивилася.

- ТИ ХТО ТАКА? – грізним басом спитав дракон.

Тепер я вже зрозуміла, що опинилася поряд зі сніговим драконом. Бігти немає сенсу – крижаного дихання вистачить, щоб я поповнила колекцію у підвалі Стефана. Згадали слова городничого про те, що дракон не нападає на мешканців селища.

– Я із селища. Заблукала.

- З ШАХТИ ПРИШЛА?

– Так! – підтвердила його здогад.

- А ЧОМУ ОДЯГ ЯК НА ПОБАЧЕННЯ? Шахтарі так не одягаються. ДЕ ТВОЯ КІРКА?

– А я на побачення й зібралася.

- ЯК ТАК? – здивувався Терр.

– Мій улюблений шахтарю, але наші батьки проти наших стосунків. Ми зустрічаємося після роботи у шахті, а сьогодні я заблукала.

Дракон почухав потилицю, оглядаючись на всі боки.