Сніговий дракон - Крістіна Логоша

- А ти чому не залазиш? Боїшся розтанути чи засоромилася?

Окотила його зневажливим поглядом. Клацнувши пальцями переодягнулась, і спустилася в теплу воду, навмисне відвернувшись спиною до Лорда.

- Стефане, а ти купатися не будеш? - грайливо запитала Ася.

-          Звісно. Зараз тільки роздягнуся.

Ася з Томою переглянулися, я навіть у думках не хотіла уявляти роздягненого Стефана, нічого  не кажучи про те, щоб ще сидіти з ним поряд.

У лісі пролунав дивний звук і в небо спалахнули перелякані птахи.

-          Що це було? - Спитала я обертаючись до Лорда.

– Будьте тут. Я перевірю.

– Ми з тобою, – сказала Ася.

- Сидіть тут! Це наказ, – відповів різко.

Ася поникла від грубості Стефана. Мене його поведінка не здивувала, нарешті подруги побачать його справжнє обличчя.

Стефан поспішив у хащі лісу, залишаючи нас безперечно дивитися йому в слід. Як тільки його силует повністю зник за деревами, я вилізла з теплого джерела. Тіло відразу скувало холодом.

- Куди ти зібралася? - спитала Тома, - Стефан же наказав за ним не ходити.

– Я за ним і не піду. З чого ти взяла? - Награно сказала я.

- Анфісо, що ти задумала? Нам не потрібні проблеми, – погрожувала Ася.

– У вас їх не буде.

Від клацання пальців я стала зменшуватись у розмірі. Крізь шкіру проклюнулося перо, покриваючи мене червоно-сірим пір'ям. З дівчини я перетворилася на маленького непомітного сніговика.

- Анфісо, повернися негайно! – крикнула Ася, але я вже змахнула крилами і помчала повз гілки, у напрямку Стефана. Пташиний зір гостріший за людський, і незабаром я наздогнала його. Він ішов кучугурами, і зовсім не виглядав ні стривоженим, ні наляканим.

Перестрибуючи з гілки на гілки, ще чверть години переслідувала його по лісі. На горизонті з'явився величезний синьо-блакитний гігант. Я хотіла кинутись на захист Стефану, але вчасно зрозуміла, що жодної загрози немає. Дракон з перетинчастими крилами та рогами на голові, спокійний чекав, коли Зимовий Лорд наблизиться до нього.

Я сіла на гілку горобини, прислухаючись до їхньої розмови.

- Ти навіщо сюди прийшов? Ти мені все зіпсуєш, – зло прошепотів Лорд.

– ХОЛОДАЄ, – басом прогарчав дракон.

- Не плутайся у мене під ногами, - Дракон вимогливо дивився на Стефана. З його ніздрів ішла пара, – Гаразд, тримай. Хоча це раніше за визначений термін.

Стефан виставив долоню – у ній з'явилося червоне яблуко. Воно було точно таке, як ті, що я бачила на дереві біля озера. Підкинув фрукт Терру в пащу, і дракон упіймав його на льоту, як пес, що ловить кістку з рук господаря. Із задоволенням проковтнувши яблуко, він різко розвернувся, мало не зачепивши Стефана важким хвостом, і розміреною ходою пішов туди, звідки з'явився.

Зістрибнувши з гілки, я полетіла назад. Стефан не повинен знати, що я в курсі його змови з Терром. Злилася, що ми встрягли в колотнечу. У словах Лорда не було жодної краплі правди!

Маневрувала між деревами, бажаючи якнайшвидше дістатися до подруг і все їм розповісти. Як раптово натрапила на невидиму перегородку. Піднялася вище, била дзьобом по заслінці, намагалася на великій швидкості проскочити – не допомагало, мене щось не пускало назад.

Якщо Стефан повернеться і побачить, що мене нема на місці, зрозуміє, що я підслухала. Будь-що мені потрібно прилетіти раніше за нього.

Невдовзі я помітила, як Лорд впевненим кроком наближався до невидимої огорожі. Я причаїлася на верхівці ялинки.

Він торкнувся рукою порожнього простору, і величезний полог, немов половина мильної бульбашки, на мить з'явився над лісом. Бар'єр простягся на сотні кілометрів, і закінчувався поряд із замком.

Лорд пройшов крізь огорожу. Я полетіла за ним, але на мене чекало розчарування – Стефан пройшов, а я залишилася всередині міхура.

Я билася у розпачі. Стефан не зупинитися ні перед чим, аби приховати свій секрет.

Несподівано мене засліпив яскравий відблиск. Я відразу не визначила джерело світла, бо він одразу погас. За мить з'явився ще один. Між деревами щось блищало. Спустилася розглянути і побачила вугілля, схоже на те, що було в моїй кімнаті. Вони котилися до огорожі, відбиваючи сонячне проміння чорними гранями. Підкочуючись до бар'єру, вони спускалися в кролячу нору під пологом і перебиралися на інший бік.

Я не повірила свїй вдачі! Проскочила в підземний тунель і полетіла до Сніжинок. Промчала над головою Стефана – він навіть нічого не помітив.

Дівчата вже вилізли з води. Я підлітав до них, і набула справжнього вигляду.

- Де ти була? - спитала Тома.

– Тихо. Потім, – прошепотіла я.

Стефан вийшов із-за дерев. Уважно оглянув нашу трійцю.

- Що там було? - спитала Тома.

- Нічого страшного. Вовки. Вони нас не потурбують. Я обгородив ліс захисним пологом, і дикі звіри тепер не страшні людям, а люди – диким звірам.