Прокляті - Чак Паланік
Отже, можливо, я мрійлива, романтична дівчина передпідліткового віку, але я розумію метафору, коли вона б'є мене по голові: юна дівчина, що тільки почала розквітати, видерлася, примерзла до порога між затишним і безпечним дівоцтвом і холодним пустищем неминучого сексуального дозрівання, і лише жертовний шар ніжної, незайманої шкіри тримає її в заручницях, і ля-ля-ля…
О, ні: діти із заможних родин, яких прирікають на швейцарські школи-інтернати, дуже й дуже хитромудрі. І для моїх однолітків, і для мене не було секретом те, що кілька років тому спритна учениця викрала ключ до вхідних дверей гуртожитку (який відмикав геть усі замки в будівлі) і сховала цей ключ під одним каменем біля центрального входу до гуртожитку. У тому випадку, коли маленька панночка Сучка Бруднючка вислизала надвір, щоб взяти участь у таємному побаченні чи викурити сигаретку, і виявлялось, що назад вона потрапити не може, то замість того, щоб отримувати догану, їй просто треба було використати цей ключ, який ховали саме для таких грішних несподіванок, а потім повернути його у схованку. Але, яким би зручним не був цей ключ, що лежав під каменем у кількох кроках від мене, я не могла дотягнутися до нього через те, що руки мої примерзли до дверей.
Моя матінка сказала б: «Це одна із так званих „Гамлетових“ митей». Тобто, треба докласти неабияких зусиль, щоб вирішити: бути чи не бути.
Якщо я кричатиму й верещатиму, доки не прийде нічний сторож, я буду приниженою, але живою. А коли я замерзну до смерті, я врятую відчуття самоповаги, але буду… ну, мертвою. Мабуть, я перетворюсь на особистість, оточену жалем і таємницею для майбутніх поколінь учениць цієї школи. Моєю спадщиною стане новий, суворий перелік правил, якому мають підкорятися усі дівчата. Моєю спадщиною стане «страшна історія», яку дівчата мого віку розповідатимуть одна одній, щоб налякатися, після того, як вимкнуть світло. Може, я затримаюсь тут у вигляді оголеного привиду, якого вони помічатимуть у дзеркалах, за вікнами, у дальньому кінці коридору, осяяного місяцем. Майбутні пустуни з привілейованих родин викликатимуть мій дух, тричі промовляючи: «Меді Спенсер… Меді Спенсер…» і дивлячись у дзеркало.
Знову ж таки, це теж форма влади, хоча й трохи безпомічної влади.
Отож, мені відомий вираз «роздвоєння особистості».
Як би мене не приваблювало таке готичне безсмертя, я верещу, гукаючи сторожа. Кричу: «Допоможіть!» Кричу: «Аu secourse!» Кричу: «Bitte, helfen sie mir!» Сніг, що падає стіною, приглушує всі звуки, знижуючи акустику всього опівнічного світу, пригнічує луну, що може віднести мій голос дуже далеко у темряву.
На цей момент мої руки перетворились на руки незнайомця. Я бачила свої голі сині ноги, але належали вони комусь іншому. Такі ж сині, як вени Ґорана. У склі дверей я бачила віддзеркалення власного обличчя: моє зображення вставлене у рамку, створену моїм власним диханням, що сконденсувалось на маленькому віконці та замерзло. Так, всі ми здаємося одне одному трохи абсурдними й загадковими, але та дівчина, яку я бачила, була для мене ніким. Її біль не був моїм болем. У зимових вікнах маєтку «Грозовий перевал» випливає привид — обличчя померлої Кетрін Еншо… ля-ля-ля…
Ця приблудна я, відображена у вуличному чи місячному світлі, — я дивилася, як вона тягне пальці від сталевих ручок, і шкіра злізає з її рук, залишається приклеєною до металу, залишаючи закрутки та відбитки долонь, наче морозні малюнки на вікні. Залишаючи зморщену дорожню мапу її лінії життя, лінії кохання та лінії серця, я дивилась, як ця незнайома дівчина, із суворим і рішучим обличчям, пересуває замерзлі ноги, які не згинаються, щоб дістати ключа та врятувати мені життя. Ця дівчина, яку я не знала, відімкнула важкі двері, і знову її пальці примерзли до ручок, і незнайомка знову залишила на них тонкий шар власної крихкої шкіри. Руки її так замерзли, що навіть не кровоточили. Металевий ключ так міцно примерз до її пальців, що дівчинці довелось нести його із собою у ліжко.
Лише у ліжку, укутавшись ковдрами, відходячи до сну, її шкіра нарешті відтанула, і з рук дівчини потік тоненький струмок крові, просочуючи чисті, накрохмалені білі простирадла.
Розділ десятий
«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Будь ласка, не треба думати, ніби я якась там міс Шльондра ван Шльондр. Так, я справді бачила „Камасутру“, але навіщо потрібно займатися такою відразливою гімнастикою — це поза межами мого розуміння. Що стосується сексу, то я начебто інтелектуально цілком спроможна оцінити його необхідність, але його естетична привабливість залишається для мене певною таємницею. Пробач мою неосвічену відразу. Розуміючи, який орган і що стимулює, розуміючи химерну, брудну справу взаємодії фалоса і входу, розуміючи обмін хромосомами, необхідний для розмноження видів, я, однак, поки що не осягнула його привабливості. Тобто: гарний жарт».
Я не випадково перейшла від сцени, в якій група моїх товаришів зіткнулась із величезною оголеною жінкою, до ретроспекції, в якій уже я сама залишаюсь без одягу та досліджую як внутрішнє, так і зовнішнє своє оточення, не маючи на собі звичайних захисних шарів одежі чи сорому. Немає жодного сумніву: в величезній, повністю відкритій фігурі Полудниці я відчуваю спорідненість, можливо — захоплення будь-якою феміною, яка може презентувати себе з такою очевидною відсутністю сором'язливості, мабуть, зовсім не цікавлячись тим, хто що про неї скаже чи подумає. На один Гелловін я одяглася, як Сімона де Бовуар, і, здається мені, тепер я завжди буду трошки де Бовуар.
Сатира Джонатана Свіфта залишається базою англомовної початкової освіти — включаючи і мою освіту також, — але вона зазвичай зупиняється на першому томі «Мандрів Гуллівера»; чи, у дуже прогресивних і сміливих закладах, учні можуть прочитати класичне есе Свіфта «Скромна пропозиція», але і в ньому бачать лише яскравий приклад іронії. Мало хто із вчителів ризикне запропонувати учням ознайомитися з другим томом мемуарів Лемюеля Гуллівера, а саме — з його сумними пригодами на острові, що його населяє народ бробдінгнегі, де страховинні гіганти хапають його та перетворюють на щось типу домашнього улюбленця. Ні, набагато безпечніше пропонувати діткам, безпорадним маленьким діткам оповідь, в якій гігант стає в'язнем і жертвою маніпуляцій крихітних істот, причому єдина причина того, що вони не вбивають його, лежить у побоюванні, що його величезний труп може почати розкладатися
