Чаша Амріти - Олександр Павлович Бердник
— А від кого ж? — здивувався Михайло.
Свамі промовчав. Задумливо відколупнув смолистий наростень на кедровому стовбурі, понюхав. Потім пильно подивився на Сагайдака.
— Важко було? — щиро запитав він.
— Важко, — признався хлопець. — Я зовсім був упав духом. Думав — наговорив Свамі багато, а насправді…
— Знаю… Це і найважче, зберегти віру й терпіння. Ще Будда казав, що легше знайти аскета, який їсть листя та коріння, ніж терплячого чоловіка. Люди бажають, щоб усе було, як їм здається, як вони звикли…
Американець доїв хліб, зібрав крихти з колін, з жалем поглянув на пусті долоні. Зірвав кілька листків щавлю, почав жувати. Індус усміхнувся.
— В мене ще є дві хлібини. На два дні вистачить. А там десь дістанемо… Ну що ж, пора?
Вони рушили далі. Надибавши на потічок, Михайло й Гаррі досхочу напилися прозорої води, холодної й бадьористої. Індус не пив, лише освіжив обличчя, руки.
Минувши кедрач, друзі вийшли на широку полонину. Клапті хмар пливли внизу, над ними синіло небо, сонце багряним кружалом сідало за блідо-фіолетові хребти. Над горами котилася тиша — урочиста, неможлива.
— Аж не віриться, — прошепотів Михайло. — Наче в храмі…
Постояли трохи, зачаровані феєрією природи, помовчали. Простір синів, наливався пітьмою. На сході зажевріла велика зірка, викотився на видноколо щербатий місяць.
— Трохи поспимо, — сказав Гаррі. — А на світанку далі.
Знайшли затишний закуток між високими валунами. Наносили туди трави, віток з кедрача. Прилягли — зморені, розбиті. Михайло дивився в зоряну далечінь, зітхав.
— Якщо житиму — ніколи не забуду, — сказав він. — Особливо тебе, Свамі. Неймовірно, дивно, мов чудо…
— Наївно говориш, — ласкаво відповів індус. — Яке чудо? Де ти його бачив? Те, що ми вискочили з неволі? А Бояк? Його смерть — теж чудо? Наш рятунок — чиєсь нещастя. Нічого дарма не діється. Треба не забувати цього…
— Це страшно, — зіщулився Михайло. — Тоді жити не захочеться.
— Даремно. Кожному своє. Потік життя єдиний. Доки ти живий — неси свою хвилю до моря. І не забудь тих, які не досягли мети. Ти й за них в одвіті… А чудо? Справжнє чудо — ми самі, небо над нами. Глянь, Михайле… Що наші битви порівняно з його спокоєм? Міріади віків, незліченні легіони народів, рас, еволюцій… а над ними — вічне мовчання… Мій ґуру любить небо. Він щоночі дивиться на зорі, слухає пісню водоспаду…
— Ґуру, — повторив Михайло. — Чи він знає, де ти тепер? Чи знає, що сталося з тобою?
— Він врятував мене, — просто й серйозно сказав Свамі.
Михайло більше не запитував, відчувши якусь тривогу в душі. Скептичний давній настрій безповоротно зникав перед величчю зоряної ночі, перед дзвінкою тишею простору, перед глибоким поглядом темних очей індуса.
Піднялися удосвіта. Йшли на південь. До сходу сонця минули кам’янистий перевал. Тут проходила вузька стежина — видно було сліди підків, кінський послід. Втікачі звернули вбік, йшли крізь зарості дерев, щоб, бува, не стрітися з ворогами. Уже на південному боці хребта, на полонині, побачили хатинку. Довго сиділи в кущах шипшини, виглядаючи, чи не вийде хто. Хатинка дивилася байдужим скляним оком, німувала.
— Я підповзу, — прошепотів нарешті Михайло. — Може, нікого нема. Тепер літній сезон, господарі на пасовиську…
— Давай, — схвально відгукнувся американець.
Сагайдак ящіркою поплазував до житла, зазирнув у віконце. Осмілівши, шаснув у двері. Виглянув, заклично махнув рукою.
— Порожньо. Заходьте!
Втікачі сторожко вступили до хатини. Оглядали притулок. На дощатих стінах порозвішувані мисливські рушниці, сідла, збруя. На полиці — великі круглі сири, кілька головок масла. В комірчині американець знайшов з десяток копчених баранячих тушок. Зрадів, розчахнув одну, впився зубами в тягучу плоть. Половину дав Михайлові. Свамі хитав головою, усміхався.
— Звір заговорив, — озвався він.
— Хай звір, — згодився Гаррі, — аби сили прибавилось. А то вже ледве ноги тягну. А ти, Свамі, сир гризи. Сир можна тобі — правда?
Наївшись, утікачі взяли дві головки сиру, грудочку масла, три великі коржі, трохи сухарів. Михайло з жалем поглянув навколо, сказав:
— Жаль, що не знаємо адреси. Скінчиться війна — віддячив би господарям…
— Думаю, що господарі не дуже розгніваються, — сказав американець. — У них цього добра є. Крім того, ми взяли трохи. Вони зрозуміють, що ми не злодії…
До обіду йшли не спочиваючи. Хмари розійшлися, сонце припікало.
В деяких місцях втікачі бачили череди худоби. Обминали їх. Села й містечка лишалися осторонь. Коли сонце звернуло до заходу, вирішили спочити. Вибрали галявину серед ялин, над дзюркотливим потоком. Михайло й Гаррі швиденько роздяглися, обмилися в холодній воді. З насолодою бризкали райдужними краплями. Потім розрізали сир — кожному по чималому шматку. їли з коржем, запивали водою.
Зненацька з-за скель виринув одномоторний моноплан, втікачі розгубилися, не встигли сховатися. Льотчик помітив їх, зробив крутий віраж, гучно заторохтіла кулеметна черга. Смертельний пояс обперезав землю метрів за двадцять від них. Втікачі кинулися в хащі. Літак покрутився, поторохтів і зник.
— Засікли, — злісно сказав Гаррі. — Треба ж було сісти на видному…
— Хто ж знав? — тривожно відказав Михайло.
— Поспішаймо, — промовив індус. — Чим далі відійдемо, тим краще. Доки він повідомить, доки погоня надійде…
— Погоня може бути поряд з нами, — заперечив американець. — Досить по радіо повідомити координати — і все…
— Тоді в путь…
До вечора вони пройшли кілометрів п’ятнадцять. На підйомі до нового перевалу їх уздріла погоня. Ланцюжок сіро-зелених постатей, диркаючи з автоматів, рухався з долини вгору. Михайло метнувся бігти по узбіччю, задихаючись, крикнув:
— Хутчіше, біжімо! Нас підстрелять!
Гаррі голосно вилаявся, гукнув:
— Не надривайся, Михай! Пізно поспішати! Бережи сили!..
Вони пробиралися яругами, ховаючись поза валунами. За півгодини вибралися до перевалу. Аби лиш одірватися, заплутати сліди. Собак у німців немає, не знайдуть
