Чаша Амріти - Олександр Павлович Бердник
— Зараз, — бурмотів він, — зараз я приведу охоронців. Ти в мене заплачеш! Ти в мене заплачеш, підла тварюко!
Він повернувся і підбігцем кинувся до конвойного поста. Свамі, важко дихаючи, наблизився до друзів. Усміхнувся болісно. Кивнув Гаррі. Торкнувся пальцями до руки Михайла.
— Все. Пора. Шукайте під тим каменем…
— Що? Що ти сказав? — скрикнув Михайло.
— Догадаєтесь. Прощайте!
Індус різко повернувся і кинувся бігом до кручі. Полонені дивилися на нього здивовано, але мовчали. Американець сумовито сказав, гірко посміхнувшись:
— Збожеволів! Його вб’ють…
Видно було, як індус вибрався на скелястий виступ і спритно почав підніматися на прямовисні скелі. Всі полонені затамували подих. Навіть не чути було ударів молотів, лише машини потихеньку гурчали. Зненацька почулося завивання сирени. Різко залящали постріли. Полонені попадали на землю.
— Лягай! — скрикнув Гаррі, ховаючись за скелю. — Вб’ють!
Михайло притаївся за каменем, схвильовано дивився на маленьку зелену постать, яка чарапкалася по стрімкій крутизні. Навколо неї здіймалися фонтанчики порохняви, вибиті з гранітних скель кулями, та Свамі не зупинявся.
Сльози заливали очі Михайла, вуста машинально шепотіли:
— Ну ще трохи, ще трішечки! Ну, Свамі… поспішай!..
Знав, що даремна його надія, знав, що індусу неможливо врятуватися, але вкладав увесь пал свого серця у безмовне моління, в той незримий захист, який серце посилало приреченому другу.
Від поста вдарив ще один кулемет, кілька автоматів. Над прямовисною стіною, де повз індус, клубочилися хмари пилюки. Та вражені полонені бачили — Свамі не падає, він наближається до верхів’я першої гряди. Ще трохи, ще одна хвилька, і тоді кулі не досягнуть нещасного втікача!
Індус сягнув руками рятівного карниза, підтягнувся на руках, став на скелі. І зненацька впав.
Михайло скрикнув, одвернувся, заплакав невтішними сльозами. Стрілянина замовкла. Біля Сагайдака почулися кроки, голос Гаррі:
— Вставай, Михай… Свамі нема…
Сагайдак підвівся, затуманеним поглядом дивився на товариша, гірко шепотів:
— Як же це, Гаррі? Як же так?
Він з острахом глянув на скелі. А може, неправда? Може, здалося? Ні, ясно видніється між камінням чалма, зелена сорочка. Над горами з криком кружляли ворони. Від контрольного поста йшов самовдоволений «капо». Порівнявшись з Сагайдаком і Гаррі, він зневажливо сказав:
— Дивіться і пам’ятайте! Так буде кожному, хто посміє тікати!
Михайло мовчки вантажив каміння. Коли «капо» одійшов, він сказав, звертаючись до Гаррі:
— Все міф… вигадка… Бідний Свамі втішав сам себе… Ґуру, йога — все це примари… І ми так само загинемо. Нема як вийти з проклятої петлі…
Гаррі задумано дивився десь вбік. Потім тихо сказав:
— Що він хотів сказати? Що треба шукати під каменем?..
Михайло байдуже махнув рукою і покотив тачку до машини. Безнадія, апатія владно сповивала його серце. Останні іскри надії згасли…
Ввечері до нього підійшов староста, одвів убік, похмуро запитав:
— За що його?
— Пропонували кудись поступити, — неохоче сказав Михайло. — Не захотів…
— Славний чоловік був, — зітхнув Бояк. — Непродажний. А серед нас багато таких, що залюбки… аби запропонували…
— Слухай, земляче, — враз загорівся Сагайдак, обережно поглядаючи навсібіч. — Ти не забув нашої розмови? Може, в тебе є випадково хлопці… знайомі…
— Які хлопці? — хитро примружився староста.
— Гарячі… ті, що від них камінь тріскається… Можна було б…
— Збагнув, — усміхнувся Бояк. — Вишкварка ти, хлопче. Випадково такого в мене нема… а не випадково є… Ша! Ні слова! Ти. Що ж — гадав, що ми будемо нидіти до смерті, не спробувавши волі? А твоєму сусідові можна довірити?
— Як собі! — схопивши Бояка за руку, радісно сказав хлопець. — Бояк, ти будь певен! Тільки скажи, коли — і тоді!..
— Все! — кивнув староста. — Ні слова більше. Сам підійду, коли треба…
Він пішов вздовж нар, перемовляючись з полоненими. Михайло підморгнув Гаррі, пропонуючи вийти надвір. Вони ходили поза бараком, тихенько розмовляли.
— Новини є? — жадібно запитав Гаррі.
Михайло ствердно кивнув головою. Непомітно оглянувшись, тихо промовив:
— Буде динаміт!
— Коли? Скоро? — скрикнув американець, сильно тиснучи руку Михайлові.
— Тихо. Не тисни так. Боляче… Ще не знаю… Нам скажуть…
Гаррі одступив від товариша, зупинився, мовчав. Дивився на повиті вечірньою млою гори, на гарячий оранжевий обрій. Очі його блищали. Може, сльози? Михайло спостерігав за ним, дивувався. Химерна істота — людина. Сповнена протиріч і несподіванок. Сьогодні Гаррі щасливий, що є можливість кинутися на страшну, ризиковану авантюру втечі. А може, пізніше, коли він доживе до старості, ця хвилина духовного безстрашшя здаватиметься йому неймовірною.
— Свамі, — сказав американець сумно. — Свамі… Ще б трохи, і він…
— Він говорив про майю, — гірко мовив Сагайдак. — А сам жив у ній. Ілюзорний світогляд, ілюзорні надії…
Гаррі намагався збагнути те, що висловив Михайло, задумливо повторив:
— Майя… Хто знає, де майя?
Вони повернулися до барака, мовчки повечеряли, лягли спати. Обидва жили подвійним життям, подвійним відчуттям: один струмінь, як і завжди, плинув у світі форм — проходила перевірка, гомоніли полонені, хтось співав тужливу пісню, десь сердилися, сварилися французи, — а фонтан суб’єктивного жадання випереджував дійсність, творив образи омріяного. Постріли, вибухи, втеча, густі ліси і обличчя рідних, близьких людей. О якби сталося!
Сон довго не приходив. Михайло лежав у напівмаренні. Йому ввижалися гори і над прірвою — труп Свамі в зеленому військовому вбранні. Над ним в’ються чорні птахи, сідають
