Зло не має влади - Марина та Сергій Дяченко

— Як?

— Не смій чаклувати в моєму домі! Не смій знущатися з моїх рідних!

— Знущатися? Чаклувати?! Ліно, такого чаклунства навчена будь-яка розумна дитина…

— Ти зрозумів, про що я говорю, — відрубала я. — І годі вже!

У пустелі розвиднялося. Ще не занесло піском наші вчорашні сліди; втім, які ж вони вчорашні, адже тут, у пустелі, біля кордонів Королівства, час не зрушився ні на секунду.

Сарана ще закінчує нічний перехід. Але незабаром уже зупиниться, щоб розбити табір — удень варвари відпочивають, ховаючись від сонця в наметах.

— Годі — то й годі, — пробурмотів Максиміліан, обернувся чорним птахом і злетів у небо.

Я злетіла за ним, затяжко, але впевнено. Летіти назустріч світанку приємно; з-за обрію виткнувся краєчок сонця. Я примружилась. Вітром мене підкидало, мов човник на хвилях. Попереду змалювалася зубчаста крайка гір, піски внизу змінили луки, далі переліски…

Яке воно гарне, моє Королівство. Які сині гори, які жовті й сині луки. Як мальовничо біжать струмки по камінню — мов намальовані. Якими яскравими білими стрічками снується прибій уздовж морського берега… І яка страшна небезпека наді всім цим нависла.

Замок некроманта наїжачився вежами. Я приземлилася на найвищу — як сонечко на кінчик чорного пальця. Перевела подих.

Горіло під сонцем озеро. Вода при березі хвилювалась. Я придивилася й розгледіла велетенське біле черево, котре то спливало, то знову пірнало на глибину.

— Що там?

— Риба-зомбі, — Максиміліан на льоту перетворився з птаха на людину, ляпнув підошвами кросівок об кам’яний зубець. — Страж озерних воріт.

— Чому догори черевом?

— Тому що здохлий!

— Де ти взяв цю гидоту?

— Де взяв, там більше нема!

Донизу з вежі вели вузькі сходи. Зі стін праворуч і ліворуч стирчали сталеві штирі.

— Це навіщо?

— Тут у мене будуть прикуті живі мерці.

— Як тоді розвернутися на таких вузьких сходах? Як в автобусі в годину пік?

— Прикуті мерці потрібні не для зручності, а щоб зупиняти ворогів. І лякати васалів.

— У тебе є васали?

— У мене й мерців поки що немає, — миролюбно погодився Максиміліан. — І годі мені дорікати, ти ж бо знаєш, хто я такий, і все одно зі мною товаришуєш!

А що мені лишається, подумала я сумно, та вголос нічого не сказала.

Розділ шостий

Обірвані нитки

Ми спустилися в залу для бенкетів. Стояв сонячний ранок; вогненні кулі згасли. Світло пробивалося крізь вітражі вікон, вузьких, мов кольорові стрічечки. На мозаїчній підлозі, якщо придивитись, можна було розрізнити орнамент із черепів і кісток.

— Снідати будемо?

— Ти в моєї мами півхолодильника вижер! А тепер нема ні хвилини зайвої!

— Гаразд, — Максиміліан сів на трон із високою чорною спинкою, закинув ногу на підлокіття. — Перше: виворіт — не інший світ. Це частина нашого світу. А значить, коли ми підемо на виворіт, тут час не зупиниться. Сарана так само тупотітиме, й до післязавтрашнього ранку встане біля замку.

— Ясно, — пробурмотіла я.

— Друге: на вивороті можна відшукати загублені нитки. Забуті, поплутані. Якщо десь можна знайти сліди Оберона — тільки на вивороті.

— Ясно, — відгукнулась я з куди більшим ентузіазмом.

— Третє: довго залишатися на вивороті не можна. Псується вдача.

— Та невже? — я не стримала нервовий смішок. — А якщо в кого вже зіпсована?

— Той сам собі злісний домовик, — відгукнувся Максиміліан без посмішки. — Якщо довго пробути на вивороті життя, геть усе починає здаватися огидним, мерзенним… Навкруг ввижаються вороги. Зрештою людина захлинається у власній жовчі.

— Весело, — сказала я, ніяких веселощів не відчуваючи.

— Тому будемо входити на виворіт і повертатися назад так швидко, як тільки зможемо.

— Згодна.

Максиміліан погойдав ногою в чорній кросівці:

— Для того, щоб пройти на виворіт і повернутися, потрібні двоє. Два маги.

Я кивнула. Звісно: якби Максиміліан міг обійтися без мене — обійшовся б.

— Ти готова?

— Хоч зараз, — сказала я так голосно й упевнено, як тільки змогла.

Він серйозно глянув мені просто у вічі. Погляд був похмурий — мороз поза шкірою.

* * *

За півгодини ми приземлилися на широкому курному підвіконні Оберонового кабінету. Я б не знайшла його серед багатьох вікон замку — але Максиміліан, здається, бував тут не раз. Він птахом впурхнув досередини; я спершу зависла на руках, подивилася вниз на рів із гострим кіллям, по тому, лаючись, полізла у вікно.

У кімнаті було, як і раніше, порожньо. Темніла щуряча діра в підлозі. Штора, що прикривала книжкову шафу, біліла розмитими плямами — вапном, чи що?

— Почнемо звідси, — Максиміліан хижо огледівся. — Вилазь на ослін.

— Навіщо?

— Щоб ми були одного зросту, — терпляче пояснив Максиміліан. — Ось так.

Перш ніж видертися на ослін, я відгорнула край картатої шкіри, щоб не забруднити. Мені не хотілося нічого псувати в кабінеті Оберона — навіть тепер, коли кабінет розорено, а король зник. Стала кросівками на світле дерево, подумки попросила в Оберона пробачення, повернулася до некроманта.

Залишаючи свій замок, він переодягся. Тепер на ньому була шкіряна куртка, короткі штани, м’які чоботи вище колін — усе аспидно-чорне. Тонкий плащ кріпився під горлом чорною емалевою застібкою.

— У чорнім-пречорнім лісі… — пробурмотіла я з нервовим смішком. — На чорній-пречорній галяві…

— Що?

— Нічого…

— Боїшся?

— Хто — я?!

— Ну ось і чудово.

Він стояв переді мною, і тепер ми справді були одного зросту. Максиміліан підняв руки долонями вперед — начебто збираючись пограти зі мною в «ладусі». Я повторила його жест, і наші долоні зустрілися. Я мимоволі здригнулась: у некроманта були дуже холодні руки.

— Коли відчуєш, що вже час, просто ступни вперед, — пробурмотів Максиміліан. — Усе має виворіт, Ліно. Все має зворотний бік…

Його біле обличчя попливло, неначе відображення у воді, ніби марево над багаттям. У мене зашуміло у вухах: шкіра в Максиміліана темнішала, очі світлішали, волосся з білого робилися темно-русявими…

Я впізнала себе. Це я стояла переді мною, і мої руки торкалися до моїх долонь…

Я ступнула вперед — і звалилася з ослона.

* * *

Ми опинилися посеред тієї самої кімнати — Оберонового кабінету. Того самого, але неабияк зміненого; підлогу було застелено щільним килимом із кольорових корінців переплетених ниток, петельок, а поверх нього ще й накрито шаром туману, хисткого, нерівного. Згустки його чергувалися з майже прозорими «вікнами».

Я глянула на Максиміліана. Всупереч моїм побоюванням, некромант залишився колишнім, на мене не перетворився. Напевно, і в мене білі патли не відросли.

— Шукаймо, — сказав Максиміліан, — шафа.

З-під портьєри, що прикривала книжкову шафу, тяглися цілі грона, джгути яскравих ниточок, які мерехтіли в тумані. Максиміліан зірвав тканину раніше, ніж я встигла крикнути: «Обережно!» Здійнялася хмара пилу, але більших неприємностей, на щастя, не трапилося: відкрилися книги на полицях, обплутані, пронизані нитками.

— Ось вони, виворітні