Зона покриття - Стівен Кінг

Ніхто з них не відповів.

— Я теж, — продовжував Клай. — Не думаю, що ситуація у Бостоні зміниться на краще. Навпаки, далі буде тільки гірше. Якщо це пов'язано з мобільними телефонами...

— Вона хотіла залишити повідомлення для татка, — раптом заговорила Аліса. Вона вимовляла слова швидко, наче боячись, що вони зітруться з пам'яті. — Вона просто хотіла, щоб він обов'язково забрав речі з хімчистки, тому що їй треба було вдягти жовту вовняну сукню на зустріч комітету, а мені потрібна була запасна форма для суботньої виїзної гри. Це було в таксі. А потім ми врізалися! Вона напала на таксиста, душила його й кусала, його тюрбан упав, на лиці була кров, і ми врізалися!

Аліса поглянула на обличчя трьох чоловіків, що незмигно дивилися на неї, затулила обличчя долонями й заридала. Том зрушив з місця, щоб заспокоїти її, але не встиг, бо, на великий подив Клая, пан Рікарді вийшов з-за столу і своєю худою рукою обійняв дівчину.

— Не треба плакати, — сказав він. — Я впевнений, що це було якесь непорозуміння, юна леді.

Аліса подивилася на нього широко розкритими дикими очима.

— Непорозуміння? — Вона показала на висохлу пляму крові, що розтеклася по її сукні спереду. — Це схоже на непорозуміння? Я захищалася від неї прийомами карате — ходила в школі. Я вдарила рідну матір! По-моєму, я зламала їй носа... Це точно... — Аліса несамовито затрясла головою, розтріпавши волосся. — А якби я не встигла відчинити двері машини...

— Вона б тебе вбила, — категорично заявив Клай.

— Вона б мене вбила, — пошепки погодилася Аліса. — Вона не впізнавала мене. Моя рідна мати. — Вона перевела погляд з Клая на Тома. — Це все через мобільники, — так само пошепки сказала вона. — Авжеж, через мобільники.

14

— То скільки цих чортових апаратів тут, у Бостоні? — запитав Клай. — Який ступінь проникнення на ринок?

— Зважаючи на кількість студентів, я би сказав, величезний, — відповів пан Рікарді. Він знову зайняв своє місце за столом і зараз виглядав трохи жвавішим. Чи то втішання дівчини зробило свою справу, чи то питання, пов'язане з бізнесом. — Хоча молодь — не єдиний споживач, звичайно. Місяць чи два тому я читав статтю в журналі «Корпорація», у якій стверджувалося, що в континентальному Китаї стільки ж мобільних телефонів, скільки в Америці населення. Уявляєте?

Клай нічого такого не хотів собі уявляти.

— Гаразд. — Том неохоче кивнув. — Я розумію, до чого ви ведете. Хтось — якесь терористичне угруповання — якимось чином надсилає сигнали на стільникові телефони. Якщо ти комусь дзвониш або приймаєш дзвінок, то отримуєш якесь... що?.. якесь повідомлення, що діє на підсвідомість... я так гадаю... і втрачаєш розум. Схоже на наукову фантастику, але років п'ятнадцять чи двадцять тому більшість людей сприйняли б мобільні телефони у їхньому сучасному вигляді за наукову фантастику.

— Так, сталося щось на кшталт того, я впевнений, — сказав Клай. — Навіть більше: досить просто підслухати телефонну розмову — і тобі каюк. — Він думав про Темну Фею. — А найпідступніше у цьому те, що коли люди бачать, що коїться довкола...

— То їхній перший імпульс — дістати мобільний і спробувати з'ясувати, що ж відбувається, — закінчив Том.

— Еге ж, — підтвердив Клай. — Я на власні очі бачив, як люди це роблять.

Том безрадісно подивився на нього.

— Я теж.

— Але який стосунок усе це має до ваших планів покинути безпечний готель, особливо коли насувається темрява, я не розумію, — сказав пан Рікарді.

Ніби у відповідь, пролунав черговий вибух, якому вторували ще півдюжини: поступово затихаючи, наче кроки велетня, що повільно віддалявся, вони прокотилися на південний схід. Угорі знову гупнуло, і почувся невиразний крик люті.

— Думаю, що психам не вистачить клепки вибратися з міста, так само, як і тому, що нагорі, — знайти сходи, — відповів Клай.

На якусь мить йому здалося, що обличчя Тома спотворив вираз жаху, але потім Клай збагнув, що це щось інше. Можливо, зачудування. І просвіток надії.

— Господи, — сказав він і дав собі справжнісінького ляпаса. — Вони не вибиратимуться. І чому я про це не подумав?

— Може бути щось інше, — додала Аліса. Кусаючи губи, вона дивилася на свої руки, які то спліталися в неспокійний клубок, то розпліталися. Зусиллям волі вона змусила себе звести очі на Клая. — Може, й справді безпечніше піти, коли впаде темрява.

— Чому, Алісо?

— Якщо вони тебе не бачать — якщо ти зможеш десь причаїтися, за щось заховатися, — вони забувають про тебе майже одразу.

— Чому ти так думаєш, дорогенька? — запитав Том.

— Бо я ховалася від чоловіка, який за мною гнався, — стишеним голосом відповіла вона. — Того у жовтій футболці. Це було якраз перед тим, як я вас побачила. Я сховалася в провулку. За одним із тих контейнерів для сміття. Я злякалася, бо думала, що це пастка і я не зможу вибратися, якщо він мене побачить, але не могла придумати нічого ліпшого. Я бачила, що він стоїть біля виходу з провулка, роздивляється довкола, ходить по колу (намотує тривожні кола, як сказав би мій дідусь). Спочатку я думала, що він грається зі мною. Розумієте? Тому що він не міг мене не бачити у провулку, я ж була всього за кілька футів від нього... всього лише кілька футів... він міг простягнути руку і вхопити мене... — Аліса затремтіла. — Але там я була наче... хто йо' зна...

— Як з очей, так і з думки, — сказав Том. — Але якщо він був так близько, чому ти не побігла?

— Бо не могла, — відповіла Аліса. — Просто не могла. Ноги були як ватяні, мене всю так трусило, що я боялася втратити самовладання. Але виявилося, що мені нікуди й не треба бігти. Він ще кілька разів занепокоєно покружляв по тривожному колу, мимрячи свою нісенітницю, а тоді пішов. Я повірити не могла. Подумала, що він точно хоче мене надурити... але водночас розуміла, що він занадто божевільний, аби таке вигадати. — Вона зиркнула на Клая, а потім знову опустила очі на свої руки. — Усе тому, що я натрапила на нього вдруге. Треба було просто лишатися з вами, хлопці. Я буваю