Зона покриття - Стівен Кінг

Третя причина, яка давала Тому підстави вважати, що Клай несповна розуму, — це те, що він допускав саму думку покинути той бодай мінімально безпечний притулок, який надавав готель. На годиннику була чверть на шосту. День скоро закінчиться. Спроба залишити Бостон у темряві — це божевілля, переконував Том.

— Поглянь лише туди, — сказав він, показуючи жестом на маленьке віконце в кабінеті пана Рікарді, що виходило на Есекс-стрит. Вулиця була вщерть заповнена покинутими машинами. Видно було принаймні один труп: молодої жінки у джинсах та спортивному светрі «Ред Сокс». Вона лежала на тротуарі долілиць, широко розкинувши руки, наче померла, намагаючись попливти. «Верітек»[9] — було написано на її светрі. — Ти думаєш, що поїдеш на своїй машині? Якщо так, то ліпше подумай ще раз.

— Він має рацію, — погодився пан Рікарді. Він сидів за письмовим столом, знову склавши руки на вузьких грудях — етюд у чорних тонах. — Ваша машина у гаражі на Темворт-стрит. Навряд чи вам вдасться навіть ключ вставити.

Клай уже розпрощався з думкою про машину й розтулив було рота, аби сказати, що він не збирається вести автомобіль (принаймні спочатку), але нагорі знову гупнуло, і так сильно, що аж стеля затряслася. Це супроводжувалося слабким, але чітко вираженим деренчанням розбитого скла. Аліса Максвел, яка сиділа у кріслі навпроти столу пана Рікарді, знервовано глянула угору і після цього, схоже, ще сильніше замкнулася в собі.

— Що там таке? — запитав Том.

— Прямо над нами Зал ірокезів, — відповів пан Рікарді. — Найбільший з трьох наших конференц-залів. Там ми тримаємо весь інвентар: стільці, столи, аудіо- та відеообладнання. — Він нерішуче замовк. — І хоча ресторану в нас немає, ми на замовлення клієнтів влаштовуємо фуршети й коктейлі. Той останній глухий удар...

Він не закінчив фразу. Але Клаєві все й так було зрозуміло. Останній удар був спричинений тим, що возика, вщент заповненого скляним посудом, перевернули на підлогу Залу ірокезів, де вже валялися численні возики і столики, перекинуті якимсь божевільним, який, не тямлячись від люті, гасав там вперед і назад. Другим поверхом, як жук, пійманий між віконними рамами, кружляла істота, істота, у якої не стане розуму на те, щоб знайти вихід, істота, здатна лише бігти й трощити, бігти й трощити.

І тут вперше за півгодини відтоді, як вони її побачили, сама, без спонукання, заговорила Аліса.

— Ви щось казали про когось на ім'я Доріс.

— Доріс Гутіерес, — на знак згоди кивнув пан Рікарді. — Старша економка. Чудова працівниця. Мабуть, найкраща, як на мене. Востаннє, коли я з нею зв'язувався, вона була на третьому поверсі.

— А у неї був?.. — Аліса не договорила. Натомість зробила жест, так само добре знайомий Клаєві, як вказівний палець, прикладений до губ, що означав «Шшш». Аліса притулила праву руку до обличчя, притиснувши великий палець до вуха й виставивши мізинчик перед губами.

— Ні, — з нотками незадоволення у голосі відповів пан Рікарді. — Приходячи на роботу, працівники мусять залишати їх у роздягальні. Одне порушення — й вони отримують догану. За дві догани їх можуть звільнити. Я повідомляю про це, коли їх приймають на роботу. — Він підвів одне худе плече, наче хотів наполовину знизати плечима. — Це політика керівництва, а не моя.

— А вона не могла зійти униз, на другий поверх, щоб дізнатися, звідки лунають ці звуки? — запитала Аліса.

— Можливо, — відповів пан Рікарді. — Звідки мені знати? Знаю тільки те, що нічого не чув од неї відтоді, як вона доповіла про займання в смітнику, а на повідомлення, які я двічі посилав їй на пейджер, не відповіла.

Клай не хотів прямо казати: «Бачите, тут теж небезпечно», тому подивився повз Алісу на Тома, намагаючись передати йому основну думку поглядом.

— Як думаєте, скільки людей зараз там, нагорі? — спитав Том.

— Не маю жодного уявлення.

— Ну хоча б приблизно.

— Небагато. Із обслуги, мабуть, тільки Доріс. Ті, що працюють удень, ідуть з роботи о третій, а нічна зміна приходить тільки о шостій. — Пан Рікарді міцно стулив губи. — Це спроба заощадити кошти. Не можна сказати захід, бо він неефективний. Щодо мешканців...

Він завагався.

— Удень у нас тихо, дуже тихо. Зазвичай учорашні клієнти всі виїхали, бо час виїзду в «Атлантик-авеню» — дванадцята дня, а сьогоднішні починають реєструватися не раніше, ніж о четвертій, ближче до вечора. Але нинішній день точно не можна назвати звичайним. Клієнти, що залишаються на кілька днів, здебільшого приїздять у справах. Здогадуюся, що ви теж, пане Рідл.

Клай більше не переймався тим, що Рікарді неправильно вимовляє його прізвище, тож просто кивнув.

— У розпалі дня ділки зазвичай займаються тими справами, що привели їх до Бостона. Отже, ви бачите, що ми тут майже самі.

Наче для того, щоб заперечити ці слова, угорі знову загупали, почулося биття скла і тихе дике гарчання. Вони всі підвели голови.

— Слухай, Клаю, — сказав Том. — Якщо той, що там, нагорі, знайде сходи... Не знаю, чи ці люди здатні думати, але...

— Судячи з того, що ми бачили на вулиці, — завважив Клай, — їх навіть людьми називати не можна. Я б сказав, що той хлопець нагорі більше схожий на жука, який б'ється між шибками у віконних рамах. Якщо такий жук натрапить на отвір, то вилетить. Так само й псих нагорі може знайти сходи, але якщо це й станеться, то лише випадково.

— А якщо він спуститься і побачить, що двері до холу забарикадовані, то скористається пожежним ходом, який веде у провулок, — промовив пан Рікарді властивим йому тоном, у якому бриніло завзяття. — Ми почуємо сигналізацію (вона мусить спрацювати, коли хтось штовхає перекладину) і так дізнаємося, що він пішов. Одним психом стане менше.

Десь на півдні гучно вибухнуло щось велике, і всі зіщулилися. Клай подумав, що тепер знає, як жилося у Бейруті в 1980-х.

— Я намагаюся вам щось довести, — терпляче уточнив він.

— Я так не думаю, — відрізав йому Том. — Ти однаково підеш, бо нервуєш через дружину та сина. А нас хочеш переконати, тому що тобі потрібна компанія.

Клай розчаровано видихнув.

— Звичайно, мені потрібна компанія, але я не тому вмовляю вас йти разом. Запах диму міцнішає, але коли ви