Гра престолів - Джордж Мартін
Його зведені сестри стали в пари до принців крові. Ар’я йшла з малим товстуном Томеном, в якого солом’яні кучері були довші за її власні. Сансі, старшій на два роки, дістався кронпринц Джофрі Баратеон. Маючи дванадцять років від народження, він був молодший за Джона та Робба, але вищий від них обох. Це Джона страшенно засмутило. А ще принц Джофрі мав таке саме волосся, як сестра, і темно-зелені материні очі. Густа мішанина світлих кучерів спадала нижче від шитої золотом шийної хустки та високого оксамитового коміра. Санса аж сяяла, йдучи поряд із принцом, але Джонові не сподобалися його примхливо скривлені губи і знуджений презирливий погляд на трапезну палату Зимосічі.
Значно цікавішою була пара, яка крокувала слідом: брати королеви, Ланістери з Кастерлі-на-Скелі, на прізвиська Лев та Біс. Хто є хто, годі було переплутати. Пан Хайме Ланістер, близнюк королеви Серсеї, високий і золотоволосий, з яскравими зеленими очима і різкою, мов ніж, посмішкою, мав на собі кармазиновий шовковий жупан, високі чорні чоботи, чорний оксамитовий кунтуш. На грудях жупана золотою ниткою було вигаптувано лева, що стояв дибки — знак його дому. В обличчя лицаря звали Левом Ланістерів, а за спиною шепотіли «Крулеріз».
Джон раптом зрозумів, що не може відвести від нього очей. «Ось як має виглядати король» — подумав він про себе, коли той його минав.
Тоді він розгледів і другого брата, який шкутильгав при боці старшого: Тиріона Ланістера, наймолодшого з дітей князя Тайвина і набагато бридкішого за двох інших. Боги відняли в Тиріона все, чим вони обдарували Серсею та Хайме. То був карлик у половину братового зросту, який ледве встигав за старшим братом на коротеньких ніжках. Голову він мав завелику для свого тіла, ще й з вдавленим усередину обличчям під важким навислим лобом. З-під чуба рідкого, світлого, майже білого волосся зиркали два різнокольорові ока: одне зелене, друге чорне. Від карлика Джон теж заледве відірвав очі.
Останніми з вельможного панства увійшли його дядько Бенджен Старк, воїн Нічної Варти, і вихованець батька, молодий Теон Грейджой. Бенджен подарував Джонові теплу посмішку, проходячи мимо, а Теон навіть не глянув у його бік, що Джона зовсім не здивувало. Усі повсідалися, підняли перші келихи, обмінялися вітаннями та подяками, і бенкет розпочався.
Джон як почав пити, так уже й не припиняв.
Щось потерлося йому об ногу під столом. Джон побачив, як на нього витріщаються червоні очі.
— Знову їсти хочеш? — запитав він.
Посередині столу ще залишалася половина курки, печеної з медом. Джон потягся до неї відірвати ніжку, а тоді вигадав краще: підчепив ножем усю курку і скинув її між ніг на підлогу. Привид вчепився у здобич із хижим мовчанням. Джоновим братам і сестрам не дозволили привести своїх вовків на бенкет, але у кінці палати купчилися незліченні зграї собак, і про його вовченя ніхто не сказав ані слова — от вам і знову байстрюцьке щастя.
Очі йому щипало. Джон відчайдушно тер їх, клянучи дим. Він ковтнув іще вина і став дивитися, як лютововк нищить курку.
Під столами блукали собаки, нишпорячи за служницями, що носили таці з наїдками. Одна з них, чорна сучка-двірнячка, винюхала курку, зупинилася і пролізла під лаву, аби відкраяти щось і собі. Джон узявся спостерігати за плином сварки. Сучка видала горлове гарчання і підсунулася ближче. Привид мовчки зиркнув угору і зупинив на собаці свої червоні палаючі очі. Сучка, утричі більша за Привида, розлютилася, гавкнула і клацнула зубами, погрожуючи. Привид не ворухнувся. Він стояв над здобиччю, вишкіривши ікла. Сучка напружилася, знову гавкнула, тоді передумала битися, повернулася і потрусила геть, востаннє гавкнувши, щоб зберегти гордість. Привид мовчки заходився коло страви.
Джон посміхнувся, потягнувся під столом і скуйовдив густе біле хутро. Лютововк зиркнув на нього, легесенько вкусив за руку і повернувся до їжі.
— То це один з лютововків, про яких я стільки чув? — запитав знайомий голос зовсім поруч.
Джон підняв догори щасливі очі, поки дядько Бен куйовдив його волосся так само, як Джон — Привидове хутро.
— Так, — мовив він. — Його кличуть Привидом.
Один зі зброєносців обірвав свою соковиту побрехеньку, щоб поступитися місцем за столом князевому братові. Бенджен Старк обплутав лаву довгими ногами і забрав келиха з Джонової руки.
— Літнє вино, — відзначив він, скуштувавши. — Немає нічого солодшого в світі. Скільки ти вже перехилив, га, Джоне?
Джон посміхнувся. Бен Старк зареготав.
— Так я й гадав! Та нехай. Здається, я був іще молодший за тебе, коли вперше нализався по-справжньому, себто як чіп.
Він поцупив з найближчої тарелі кружальце смаженої цибулі у темній підливці й захрумтів ним.
Джонів дядько мав різкі риси обличчя, з себе був сухорлявий і міцний, наче кремінь, але у його сіро-блакитних очах завжди гуляла смішинка. Вдягався він у чорне, як і личило братчикові Нічної Варти. Сьогодні його вбрання складали багатий чорний оксамитовий жупан, високі шкіряні чоботи, широкий пас зі срібною застібкою та важкий срібний ланцюг навколо шиї. Жуючи цибулину, Бенджен спостерігав за Привидом цікавим оком.
— Дуже тихий вовк, — відзначив він.
— Він не такий, як інші, — мовив Джон. — Ніколи навіть не писне, чого ж я і нарік його Привидом. А ще тому, що білий. Усі інші темні — сірі або чорні.
— За Стіною лютововків багато. Ми чуємо їх, коли ходимо у розвідки. — Бенджен Старк окинув Джона довгим поглядом. — Хіба зазвичай ти не їси за столом разом зі своїми братами?
— Зазвичай так, — глухо відповів Джон. — Але сьогодні пані Старк вирішили, що королівську сім’ю образить присутність байстрюка.
— Зрозуміло. — Дядько зиркнув через плече на високий стіл у протилежному кінці палати. — Щось мій брат нині не у святковому гуморі.
Джон теж помітив. Байстрюкові доводилося змалку вчитися все помічати, читати правду в очах людей. Батько вітав гостей, як належить, але Джон відчував у ньому дивну напругу, якої раніше
