Дитя песиголовців - Володимир Костянтинович Пузій

Зрештою, думала вона, все завжди зводиться до одного. До ціни питання, чи не так? То хай, Марта заплатить цю ціну, — хоч би якою вона виявилася. Заплатить без заперечень, не торгуючись.

Це рішення далося їй легко, не було тут про що думати, не було над чим розмірковувати.

Легко робити непрості речі: підтримувати того, хто здатен віднайти вакцину (раптом вона допоможе батькові?), читати старий фоліант, подарований Чепуруном (раптом там є потрібний рецепт?..).

Набагато складніше робити щось по-справжньому просте. Наприклад, розмовляти з батьком після всього, що він про себе розповів.

Кожного дня вона запитувала в себе одне й те саме: що тебе більше лякає? Те, що він мертвий, — чи те, що там, за рікою, стріляв по співвітчизниках твоїх бабусі й мами?

Відповіді Марта досі не знала.

— У нас мало часу. — Батько сидів і уважно дивився на неї із затінку. Марта шкірою відчувала його погляд. — От-от буде восьма, тобі доведеться йти. Я викличу таксі.

— Гадаєш, я сама не здатна дійти додому?

Вийшло різкувато, але він зробив вигляд, що не помітив.

— Краще не ходити самій. Мені здавалося, ти знаєш. — Він підняв руку, подивився на браслет із годинником. Після війни… першої, виправила себе Марта, після першої своєї війни батько відмовився від електронного годинника, купив собі на барахолці старий командирський і носив, не знімаючи навіть перед сном.

— Ходімо, — сказав він, підвівшись, — я проведу тебе, а то охорона не випустить.

— І що вони мені зроблять? Спустять собак?

Батько вже стояв біля входу до склепу — того самого, де вони бачилися останнього разу. Колись, певно, склеп мав величний вигляд: портик із оповитими плющем колонами, скорботна маска на фронтоні, мармурові сходи. Але тепер плющ було зірвано, на колонах проступали різнокольорові графіті — наче наколки на руці в баті Губатого Марка. Мармурову плиту виломали і кинули тут-таки, збоку, а замість неї вмонтували ґрати, досі не пофарбовані. Батько взявся за ці ґрати, відчинив — і клацнув вимикачем, що звисав зі стелі на тонкому гумовому шнурку, наче павук на павутинці. На хвилинку Марта побачила вузьке приміщення, вздовж стін стояли на полицях у три поверхи саркофаги, але замість одного лежав матрац, зверху було накинуто ковдру без підковдри, поряд на табуретці — книжка, загорнута в пожовклу газету, і змієшиїй глечик.

Батько поклав футляр із флейтою на ковдру, знову клацнув вимикачем і прикрив за собою ґрати.

— Собаки, звісно, тебе не чіпатимуть, — сказав він. — Собаки в нас розумні. А охорона дурна та на нервах.

— Ох, камон! У місті — згодна, неспокійно, і всі ці випадки із нападами… але тут їм чого боятися! Власного хропака?

— Ти хотіла про щось поговорити, — нагадав він і рушив у бік алейки, геть від склепу. Що лишалося Марті? Не стовбичити ж посеред ділянки, склавши руки на грудях.

Ну і потім — це був дуже довгий день: спершу пан Хаустхоффер, потім все те, що коїлося на площі, і Штоц, і завод добрив… вона просто до біса стомилася. Ані сперечатися із батьком, ані щось йому доводити Марта не хотіла.

Штоц, нагадала вона собі. Я тут через Штоца.

— З тобою хочуть зустрітися.

Батько обернувся і, мабуть, уперше відтоді, як він приїхав — ні, відтоді, як його привезли сюди в розтриклятій фурі! — Марта побачила подив на його обличчі.

— Це хто? І навіщо?

— Наш класний. Може, пам’ятаєш — пан Штоц.

— Марто, — сказав він спокійно, — я мертвий, але ж не недоумок. Звісно, я пам’ятаю вашого улюбленого пана Штоца. Ти ж сама мені всі вуха про нього протуркала.

— То підемо до нього в понеділок-вівторок? Після уроків?

— Хіба ближче до вечора. Десь після шостої, але так, щоб до восьмої повернутися. — Батько поляскав себе по кишенях, додав недбало: — Чи нехай до мене навідається, до закриття, ясна річ. Слухай, я, здається, забув мобільний на ліжку, — він змахнув рукою назад, у бік склепу. — Можемо викликати таксі з твого?

— Та не потрібно жодного таксі, мене Стеф проведе! Чому ти ніколи не слухаєш!.. — Вона розізлилася на саму себе за цей вибух, але й не думала збавляти оберти; зрештою, якого дідька! — То хоч себе послухай! Це настільки важливо — те, чим ти тут займаєшся?! Настільки, щоб пропонувати моєму класному керівникові прийти до тебе на кладовище?! От просто так: батько не може залишити без нагляду склепи, тому, будь ласка, ви вже, пане Штоц, знайдіть час, краще за все з шостої до восьмої.

Її аж трусило від злості. Ну як, як можна бути таким… таким!..

— Ти не розумієш, — сказав він з тією ж таки незворушністю, що просто доводила її до сказу. Ну от якби він говорив про погоду: дивись-но, дощ почався. Батько знову поглянув на годинник, махнув їй рукою: — Ходім, я поясню.

Та що, хотіла вона крикнути, що ти можеш пояснити, що ти взагалі знаєш, сидячи тут, серед чужих могил?!

Він ішов, навіть не озираючись, і тоді Марта розвернулася і рушила до розтриклятого виходу, гори воно все таким-то полум’ям, хай йому грець і пипець. Вона крокувала по центру алейки, рівної та прибраної завдяки робітникам, які, до слова, таки згорнули все і звалили на фіг. Ну, і їй час, почешемо язикам іншим разом, тату!

Марта здійняла підборіддя якомога вище, оце ж уже напевно тепер обернувся й дивиться — то нехай бачить, що це не відступ, не втеча, ні!

Щоправда, їй самій дико хотілося озирнутися, але цього вона б нізащо не зробила, хоч ріж, хоч стріляй!

Хіба що краєчком ока поглянути. Отак повернути голову…

Рух вона помітила в останню мить. Звідкись з боку перебудованих склепів до неї котилося щось невеличке, розміром із футбольний м’яч чи повітряна кулька. Хоча кульки, подумала вона, не котяться ж, вони літають.

М’яч тим часом почав рухатися швидше і — Марта ладна була заприсягтися! — цілеспрямованіше. Він мчав до неї, підскакуючи на плитах, огинаючи ніжки дерев’яних лавочок, огорожі, стовбури дерев. Миготіли в світлі найближчого ліхтаря плями: чорні й брудно-білі, — і миготів дивний розпоротий шов, який ставав дедалі довшим, дедалі ширшим.

Хтось ухопив її за плечі — пальці були холодні, Марта відчула це навіть крізь тканину.

— Прожогом туди. — Батько штовхнув її убік, просто до чиєїсь могили, обгородженої частими, високими ґратами. — Лізь поверху, дверцята там на замку.

Сам висмикнув з-за пазухи невеличкий видовжений предмет на ланцюжку… чомусь їй здалося — засушену фалангу пальця, хоча, звісно, це був свисток — і батько дунув у нього кілька разів, але даремно, замість трелі почувся хрипкий, тужливий звук,