Дитя песиголовців - Володимир Костянтинович Пузій

І раз за разом — безуспішно.

З тієї ночі Марта тут жодного разу не була — ну, принаймні фізично. А у снах вона якось не звертала увагу на огорожу й браму, тож тепер на неї чекав сюрприз. Гіппель з якогось дива взявся переоснащувати не тільки склепи. На місці колишньої огорожі — цілком собі ажурненької та проникної для не надто гладкої людини — зараз у небеса здіймалося щось на кшталт сітки, якою обгорожують шкільні стадіони. Ну, ясна річ, із різними там візеруночками: скорботно похилені лілії, профілі плакальниць та ін. у тому ж дусі, — але факту це не відміняло. Паркан у два людських зрости, це що взагалі таке?!

Марта навіть роззирнулася, чи, бува, немає десь поряд сторожових вишок або колючого дроту, замаскованого під, наприклад, стилізоване ялинкове гілля. Дроту та вишок не було, але біля брами сиділи, виваливши язики, три кресальних собаки. Чорнющі, немов смола, банькаті, з дуже уважними поглядами.

— Ну привіт, — сказала Марта. — Приїхали. І що мені з вами тепер робити? Між іншим, ще восьмої немає, кладовище відкрите для відвідувачів, до вашого відома.

Собаки сиділи й вилуплялися. Судячи з морд, вони справді знали — і багато такого, що Марта воліла би приховати.

— От, до речі, дивно: жодного разу не бачила, щоб таких, як ви, водили на завод. Це ж, виходить, у вас має бути безліч доброти. Тонни просто. А ви сидите й не пускаєте — і де логіка?

— Та проходь уже. Влаштувала тут цирк.

Марта від несподіванки язик проковтнула. Але виявилося — аякже! — говорили не собаки, а охоронець — затягнутий у чорну мішкувату форму дядько років під п’ятдесят. Голос його лунав неясно, в одній руці охоронець тримав бутерброд, що спливав маслом, пальці іншої роздратовано облизував. Собаки дружно обернулися й подивилися на бутерброд. Один протяжно й безнадійно зітхнув.

— А… раніше тут інший був охоронець, такий, радіо весь час слухав…

— Дослухався, — пробуркотів дядько. Він переклав бутерброд в іншу руку, відкусив. — Ну, так і стоятимеш? Чого це тобі взагалі засвербіло в такий час по кладовищу вештатися? Наче ж ваші давно перебралися у місця спокійніші.

Марта хмикнула, хоча, судячи з виразу на вузькому, зморшкуватому обличчі охоронця, жартувати він не намагався, навіть усієї двозначності своїх слів не розумів.

— У мене тут батько працює, поряд зі склепами.

Охоронець подивився на неї майже з повагою:

— Крутий він у тебе. Ну, давай… тільки не затримуйся, о двадцятій нуль нуль я браму зачиняю, а ти собі як хочеш.

Відчиниш, куди дінешся, подумала Марта. Вона простувала знайомою доріжкою, але ледве впізнавала ділянки, повз які проходила десятки разів. Начебто ті самі пам’ятники, ті самі огорожі, лавочки, дерева примітні теж на місцях. Але все це наче стиснуто, зсунуто компактніше — хоча куди вже компактніше, це кладовище, не злітно-посадкова смуга. А ще з’явилося чимало ознак будівництва: тут звалище відходів, там ділянку огороджено червоно-білою стрічкою і стоїть міні-екскаватор, біля входу на бічну алейку до стовпа приклеєно табличку у м’ятому файлику: «Нові туалети тимчасово не працюють! Переконливе прохання ходити під південну браму. Просимо вибачення за завдані незручності».

А от ліхтарів стало набагато більше — і всі палали яскравим, ядучим світлом. Марта мружила очі й злилася на себе, що не захопила темні окуляри, ну просто на думку не спало, що в середині вересня проти ночі вони їй знадобляться.

Мимохідь здивувалася: а як ведеться кресальним собакам, у них же он які очиська. Вони не можуть, як робітники, надіти каски.

Робітників на кладовищі було чимало, і не всі у касках, але всі — в одностроях. Метушилися, кудись тягли ґратовані секції, вимикали інструмент, сперечалися про щось… Було видно, що зміну завершено, жодних нічних чи понаднормових, відпахали — й по домівках.

У всій цій товкотнечі Марта не одразу помітила інших. Окремі силуети — непримітні, зсутулені, завжди в затінку. Вдягнені в цивільне, іноді в ношений камуфляж.

Ці нікуди не поспішали. Просто спостерігали.

Флейта уже якийсь час мовчала, але Марта знала, куди йти, пам’ятала те місце.

Батько був там — сидів на лавочці біля входу в склеп і протирав жовтий, без жодного візерунка корпус замшевою ганчірочкою. Потім поклав її у футляр, клацнув кришкою.

— Щось сталося? — спитав спокійно. Погляду його вона не бачила, батько сидів у затінку, світло найближчого ліхтаря вихоплювало тільки руки на колінах: білі, широкі, зі свіжими подряпинами.

— Треба поговорити, — сказала Марта. — А мобільний у тебе не відповідає.

Справа була не в мобільному, і вони обоє це знали. Тобто мобільний у нього справді не відповідав, батько вимикав його на день, от годин до восьми. Казав, що сенсу немає: через зварювання, мотори та інше все одно дзвінка не почує.

Але Марта навіть не намагалася телефонувати. Взагалі за ці дванадцять днів бачилася із ним двічі, коли заходив за черговою порцією яблучного пирога. Вдома він тепер не бував, його нічні зміни в Гіппеля якось самі собою перетворилися на цілодобові. Сам Гіппель приїхав назавтра після її дня народження, пояснював про понаднормові, катастрофічний стан у місті, нехлюйство чиновників. Тепер Марта здогадувалася, про що він говорив тоді по телефону на кладовищі. Тепер — знала, що було у величезних білих фурах із написами «Свіже м’ясо» на борту.

Хто був у цих фурах.

Але якщо чесно, ані фури, ані пояснення Гіппеля її не хвилювали. А що батько не ночував удома… мабуть, Марту це навіть влаштовувало. Давало час подумати. Зрозуміти, як взагалі ставитися… до всього.

Ставитися — але не діяти, от у цьому вона від самого початку все для себе вирішила. Мертвий чи живий, вбивав чи тільки стріляв, це був її батько. І справа навіть не у батькові як «батькові». Звісно, родинні зв’язки — лише пережитки минулого, атавізм. Достатньо поглянути на Чепурунового батю, який тверезим останній раз був, мабуть, років сімнадцять тому — і приблизно тоді ж останній раз по-справжньому радів, що в нього є син. Чи он узяти батьків Стефа, для яких він на кшталт породистого рисака: дорого утримувати, натомість завжди є чим козирнути в розмові з приятелями.

Так-так, її власний батько теж дбав про неї, чимось жертвував заради Марти, віддавав їй краще — та суть не в тому. Він любив її, любив по-справжньому. Може, не часто говорив про це. Може, бував вдома не так часто, як їй хотілося би. Але це все зараз значення не мало.

Та чого вже там — ніколи не мало.

Тому Марта не збиралася здаватись. Вона не відвернеться від нього,