Тому, що ти є - Дарунок Корній
— Сигізмундика я розумію — від розпачу чоловік геть розум втратив. Але ви? Відколи це депресивні стани лікуються навіюваннями чужорідних осіб? Я забороняю впускати до сина цю, цю… Тільки-но мій синочок остаточно одужає, я відкрию йому очі на цю профурсетку, перепрошую, у мене бракує слів… Невже може бути щось спільне в гордого величного орла та облізлого злодюжки горобця?
Оксана стала на поріг кабінету і трохи заголосно, бо почули не лише ті, що були в кабінеті, крикнула:
— Небо у них спільне! Небо!
Відповіді Оксана не стала слухати, бо майже вибігла з лікарні, вирішивши більше не повертатися попри обіцянку, дану Владиславу. Благими намірами вистелено дорогу до пекла, так кажуть мудрі люди. «Схоже, я сама собі її і вистеляю», — з гіркотою подумала дівчина.
Час від часу Ритка, сусідка Влада, розповідала останні новини про здоров’я юнака. Оксана ніколи спеціально не випитувала, однак їй все ж було приємно довідатися, що Влад одужує. Хворого на пневмонію хлопця мамця хотіла перетворити на трохи божевільного. Люблячі батьки точно розум втратили — один запевняє, що то йому пороблено через кохання, друга взагалі верзе нісенітниці про психічні розлади… Хоча, як каже тато, «абсолютно психічно здорових людей — катма». Егеж, то у нього такі жартики. Тьху, і все тут! Найважливіше, що місію вона наче виконала, зробила послугу поважному пану професору та власному сумлінню. Проректор більше її не чіпав, не кликав до себе, хоча, принаймні, щире дякую заслужила. Та від поважного пана професора Оксана іншого і не чекала, схоже, використовувати людей — звична манера поведінки для декого. Владислав також не з’являвся. Отже, мамі таки вдалося «відкрити» синові очі?
За активним навчанням та невеселими думками, які гнала від себе якнайдалі, майже промайнула весна. У двері міста стукав гарячий парубок Червень… Київ розквітав, пашів життям та молодістю, радував, тішив, кликав, манив. Оксана майже забула і про Влада, і про історію з так званим коханням та розлюченою Іреною. На носі висіла, зазирала настирливо в очі сесія. Дівчина майже весь вільний час мліла в бібліотеці, дописуючи курсову роботу. Розплата за ледарювання. Сьогодні в читальному залі порожньо, тому що суботній вечір. Однак бібліотека під час сесій працює навіть суботніми вечорами і тільки отакі навіжені, як вона, користаються з цього. Схоже, що сьогодні вона була єдиною навіженою на весь універ. Весна не лишила байдужими до своїх пахощів ні закоханих, ані тих, хто поки ще не у вищій лізі, лише на підході до неї.
Бібліотекарка Ярина Павлівна давно пішла, по-зрадницьки попросивши її замкнути самостійно читальний зал. Заглиблено впірнувши в читання, втратила лік часу. Якесь надокучливе шерхотіння та квітковий запах змусили відірвати очі від книжки.
Оксана підвела голову і завмерла. Перед нею стояв Владислав, тримаючи в руках розкішний букет червоних троянд, і винувато посміхався… Був одягнений дуже урочисто, ніби перед виступом на якійсь науковій конференції чи перед врученням мінімум державної премії.
О, так. Певне, всі на світі дівчата мріють про те, щоб їм тільки так освідчувалися — навколішки, вплівши у букет для коханої зорі, планети, поклавши до ніг світи та галактики. Віршами лилися слова, звучала в них п’янка мелодика… І було то все щирим, справжнім. Оксана відчувала — ні крихти фальші. Знову з’явилося те дивне відчуття, яке вона так хотіла пригасити в собі, отой передзвін усередині, що вперше почула у лікарні.
А потім вони їхали проректорською службовою «Волгою» в ресторан, який начебто був закритий на спецобслуговування, однак їх туди чемно пропустили. Грала класична музика, скрипка плакала гірко, п’янко краяло тишу піаніно, пахло жасмином та трояндами. А музика Моцарта вливалася в кожний атом її свідомості і виростала там чимсь таким, чого вона сама собі не хотіла роз’яснювати. «Чи була то любов?» — потім вона перепитувала себе не раз. Певне, ні, бо крила від цього не виростали, ноги досі торкалися землі, але робилося так приємно під промінням чужого сонця, твоє ж сонце лише сходило. Хіба можна лишатися байдужою, коли тебе так люблять? Можна лише дозволити себе кохати і спробувати самій відповісти взаємністю.
В залі стояв святково накритий стіл. За столом сиділи люди. Оксана остовпіла. Там були її батьки.
— Сюрприз! Оксанцю, донечко! Цей молодий чоловік попросив у нас з мамою твоєї руки. Ми не проти, але… Зрештою — це лише твій вибір, вирішуй сама.
Влад спеціально їздив до них в містечко, знайомився з батьками, просив дозволу на одруження з донькою, робив усе, щоб сподобатися в першу чергу майбутньому тестеві. Здається, це йому вдалося. Оксана стояла, обеззброєна такою промовистою реакцією батьків. Її матуся скромно світилася від втіхи та гордості за доньку, тато стримано посміхався.
Ні, Оксана тоді ще не сказала «так». Тому що заміжжя — це завжди переміна, велика, бурхлива. Тому що заміжжя — це початок нового життя з тим, з ким би хотіла ділити його, бути одним цілим і в радощах, і в біді, як би то банально не звучало. А найважливіше: вона поки що не була впевнена у своїх почуттях. Оксана не знала, що таке кохання до чоловіка. Те почуття до Влада, яке все-таки жило в ній, було незрозумілим, але чи коханням? Той, хто про кохання знає лише з книг, розповідей колежанок та кінофільмів, не зможе дати йому визначення. Однак поки вона не була готова ні на подвиги заради Влада, ні ще на щось таке неординарне, що зазвичай роблять закохані. Ніякої тобі ватри, лише виважене і стримане горіння. Та й родичі Владика бентежили — вона для них здавалася такою собі білою вороною, точніше чорною вороною в зграї білих.
Однак після того дня все в житті перемінилося. І як вона не стримувалася, а вирва уваги Влада нестримно затягувала її. Що це — обставини, жалість, емоції, кохання — штовхали її у цю вирву? Вірніше, вона сама дозволила це з собою вчинити. Розуміла, що це радше лише її вибір, аніж доля, про яку так любить гомоніти її співмешканка Орися.
Те літо складалося в її пам’яті в яскраве полотно веселого розвою та волі. Тбілісі, Алма-Ата, Єреван, Москва, Ленінград — подарунок від закоханого Влада своїй нареченій. Так її нарекли в універі, хоча Оксана з цим не поспішала. Звісно, Влад їй подобався все дужче. Ерудований, уважний, вихований, добрий, розумів її з півслова, здавалося, краще навіть за неї, на диво не розпусний, руки тримав при собі, виражаючи емоції іншим чином. Так, вона з Владом того літа стала
