Тому, що ти є - Дарунок Корній
Несподівано озивається телефон. Це бабуся.
— Все, бабусю, зараз буду. Через десять хвилин. Ні-ні, не затримуюсь. Цілую. У вас все гаразд? Вже біжу.
Олександр підходить до свого будинку. Тут у трикімнатній квартирі він мешкає з незначними перервами вже сорок років. Старіють і помирають, народжуються й переїжджають його мешканці, а будинок продовжує жити життям тих, хто у ньому вікує, щемко вловлюючи звуки смутку, бід і радощів, буденних клопотів днів та ночей світу. Під будинком постаріли клени, посаджені відразу по заселенні у нього перших мешканців. Загинула стара сосна, яка була старшою від будинку. До неї часто навідувалася білочка, прибігаючи з міського парку. Влітку 1988 року, коли він був в армії, у сосну влучила кульова блискавка, спаливши вщент. От і мандрівна білка перестала навідуватися. А решта залишалoся без змін.
Бабусі-всезнайки на лавочках біля під’їзду вже з самого ранку теревенять, незважаючи на сиру погоду, йде обмін інформацією.
— Доброго дня, вельмишановні пані! — Вони люблять, коли він так з ними вітається.
У відповідь навперебій чує звичне і таке приємне:
— Доброго здоров’ячка! А Василина Степанівна вже зачекалася. Декілька разів на балкон виходила, виглядає вас. Затримуєтесь, Олександре Петровичу.
Сашко заходить в під’їзд. Піднімається побитими життям східцями на другий поверх. Не встигає навіть пірнути в кишеню за ключами, як двері квартири розчиняються. Бабуня завжди чує його кроки, певне серцем. Навіть коли він крадеться навшпиньки, все одно випереджає його хоч на мить. Відчиняє завжди сама. Він ніжно цілує її в щічку, вислуховуючи дорогою якісь банальності про непослуха Вушка, про гастролі модного львівського театру «Воскресіння» у їхньому містечку, про те, що вона таки мусить піти на цю просто шалено розгойдану виставу «Лісової пісні» цього театру… Слова звучать приємною музикою. Коли він задовго мовчить, не мугикаючи і не підтакуючи, це насторожує бабуню:
— Ти не захворів, хлопчику мій?
— Ні, бабуню! Все гаразд, лише втомився. Багато роботи.
Під ногами ніжно муркає Вушко, не розуміючи, чому на нього не звертають уваги і де ж такі звичні гостинці.
— Там в торбі для Вушка, як завжди. Дайте йому, а я піду перепочину.
Бабуся розуміюче киває. Хай відпочине, у нього така важка робота.
Сашко миє руки і втомлено дивиться в дзеркало, не помічаючи в ньому себе, стараючись пояснити своє збентеження — погодою, змореністю, юнкою в крамниці, схожою на Оксанy. Вона могла би бути її донькою. Але Оксана далеко — в Києві, донька ще далі — в Англії.
Він заходить у свою кімнату, з книжкової полиці бере медичний словник, відкриває його і дістає чорно-білу світлину. На ній — усміхнена школярка. Смішні кіски з пишними білими бантами, немов величезні сніжні метелики на голові. Сашко посміхається, згадуючи, як він поцупив цю світлину з Оксаниного шкільного aльбому в десятому класі. Чоловік вмикає музику, лягає на ліжко і закриває очі.
Третя симфонія Моцарта.
Він любить цілий світ, крига на душі тане, трепет й неспокій, принесені додому, розчиняються у теплі. Його наповнює музика і єдине бажання — хай тільки на мить, хай лише у сні, побачити її, рідну і чужу Оксану.
В десятому, випускному, класі шкільний театрально-літературний гурток «Лісова пісня» на чолі зі Світланою Михайлівною, особою, закоханою в свою справу, до річниці від дня народження Гоголя ставили власними силами театральну виставу «Ніч перед Різдвом». Коли Свєтка-канфєтка (так називали її позаочі учні за добродушну любов до солодощів) взялася за цю справу, то запрягла до цього всю школу. Гурток «Умілі руки» разом з художньою студією займалися оформленням сцени. На замовлення дошивалися й костюми, вірніше те, чого не могли добути з бабусиних скринь. Сценарій написала Свєтка-канфєтка. За допомогою слів «Будеш мати двійку з літератури, якщо не…» силами Світлани Михайлівни були задіяні най-най-найкращі таланти школи. Оксану грала Оксана. Світлана Михайлівна на дуже активні спроби шкільних красунь витіснити Оксану з цієї ролі відповіла чітко та зрозуміло: «Хто написав сценарій — той замовляє музику». Свєтка-канфєтка завжди мала про все власну думку. І навіть натяки директора школи, що головну роль у виставі мала б зіграти майбутня золота медалістка Оленка Кругленко («золото — не дитина»), а не ще донедавна найприкріша в школі шибайголова — Оксана Кущинська, промайнули повз її увагу. Однак розголос про те, що Оксана в кінці вистави цілує у вуста Вакулу, мав ефект розквітлих взимку на стужі троянд. Конкурс на роль Вакули був несамовитий. Ще б — оця неприступна, навіжена, дика особа, говорячи: «Не потрібні мені черевички. Я й без них тебе кохаю», когось з власної волі, без примусу поцілує… Сашко навіть не пробувався, знаючи власну недолугість.
Хлопчина не пропустив жодної репетиції. Він навіть проґавив кілька занять з музграмоти через це. Хлопець сидів в актовому залі школи і ловив кожне слово, кожен рух… Оксана грала неперевершено. Микола Лебедко з 10-Б грав Вакулу — і грав препогано. Мав симпатичну мармизу, спортивну статуру (майстер спорту з дзюдо), гарне почуття гумору й паскудну пам’ять. Йому так важко давалися слова Гоголя, вкладені в уста героїв. Він пітнів, у нього тремтіли голос, руки і навіть ноги. Фізично міцний хлопчина змалів, пропав на сцені… Однак не покидав цієї справи, хоча друзі йому настирливо радили. Вона мала його поцілувати. На репетиції, зараза, відмовлялася це робити, категорично!
Йшов час. Всі приготування до вистави майже закінчилися. До прем’єри залишалося три дні. Як завжди, о третій годині всі зібралися на репетицію. Не прийшов лишень Микола. Десять по третій. Світлана Михайлівна почала нервувати. І раптом відчинилися двері, в актовий зал влетів переполоханий Олег, однокласник Миколи:
— Світлано Михайлівно, біда! Микола на уроці фізкультури зламав ногу. Його сьогодні не буде.
Фінальна сцена «Ревізора» тривала хвилину.
Що тут почалося! Світлані Михайлівні стало зле. Її відливали холодною водою, вона хапалася за серце, медсестра Марина принесла заспокійливе. Сашко збентежено сидів на своєму звичному місці. І тут погляд Світлани Михайлівни випадково впав на Сашка. Не дивлячись на свої пиріжкові габарити, вона блискавично опинилася біля хлопця:
— От хто нас врятує! Сашку, ти ж не пропустив жодної репетиції?
Сашко лише стенув плечима.
— У тебе прекрасна пам’ять, хлопче. Слова Вакули знаєш?
Не чекаючи його відповіді, вона силоміць поволокла його на сцену.
От так Сашко став Вакулою. Він і справді пам’ятав всі слова. Говорив їх легко і зворушливо, він не мусив вдавати з себе закоханого. Все йшло чудово до останньої генеральної репетиції.
Перед репетицією навели лад на сцені: всі
