Тому, що ти є - Дарунок Корній
— Що спільного в гордого величного орла та облізлого злодюжки горобчика?
«Небо!» — повторює вкотре для себе дівчина.
Той, хто ніколи про нього не мріяв і завжди ходить лише землею, цього не зрозуміє. Як і не розуміла Ірена свого сина. Після кожної розмови з матір’ю він робився похмурим та мовчазним. Оксана стала для Влада небом, а його хотіли замкнути в клітці серед позолочених цяцьок — майже силоміць. Чи можна приручити орла? Можна! А горобця?
Спробуйте. Ще нікому не вдавалося…
6. Єдина
Це був третій рік перебування Олександра на посаді завідуючого хірургічним відділенням районної лікарні. Пропрацював звичайним хірургом п’ять років, а потім запропонували очолити хірургічне відділення. Ніякого везіння чи супердосягнень, лише пекуча необхідність начальства перекласти на його плечі весь тягар відповідальності. Все видавалося паскудним, зовсім не таким, як малювала колись уява: він — рятівник зболених за допомогою віртуозного володіння скальпелем та засвоєних знань. Тут люди помирали через недбало поставлений діагноз, невчасно або й недобросовісно зроблену операцію. Він не міг розірватися. Це перетворювалося на війну з вітряками, яку неможливо виграти. А він далеко не Дон Кіхот. У лікарні не вистачало спеціалістів, а ті, молоді-зелені, що приходили за розподілом, працювали вряди-годи: аби відбути термін і чкурнути з цієї глушини куди подалі. А лікарське покликання? То велика омана. Ті, що справді мають хист до лікарського ремесла, залишаються зазвичай поза бортом касти «обраних». Вступають у медвузи здебільшого грошові мішки зі зв’язками чи престижними батьками. Серед них лише п’ять відсотків розкриваються як правдиві професіонали. Решта — кукіль, не пшениця. Хіба з цього спечеш хлібину? Так, отой кукіль частенько задувало у районні лікарні, ним затуляло очі. То правдивий жах. Сашко майже змирився. Його клятва, яку він малим давав на маминій могилі, перетворювалася на пустоцвіт. І тоді…
…Оксана приїхала на похорон батька. Стояла пізня осінь, якраз така пора, що нині за вікном, і його Оксана на цвинтарі, тиха й печальна, немов зіткана зі смутку. З зелених листочків очей спадала роса. Сьогодні ховали її батька, майора міліції Юрія Тарасовича Кущинського, чесну, порядну, непідкупну людину. Невтішний діагноз: інфаркт, не витримало серце. Оксана не голосила, як її мама та бабуся Мар’яна. Вона приїхала на похорон самісінька, гарний привід для пліток, без чоловіка та його родичів, без доньки. Стояла осторонь, мов готична статуя, витесана з білого мармуру журби. Жоден м’яз не здригнувся на обличчі. Смутна вода текла по кам’яному обличчі. Так плаче весняне небо чи осіння ніч, коли боїться сполохати чийсь спокій, спокій того, хто відходить у вічність. Грав військовий оркестр, посадовці по черзі говорили пишномовні слова про відвагу великого мужа, героя, міліціонера, сина, чоловіка і батька. Театр абсурду… Оксані, здавалося, байдуже, про що говорять ці люди, як і ті, що перешіптуються у неї за спиною. Поруч лежало мертве тіло її батька, а їм не давали попрощатися по-людськи. Сашкові хотілося підбігти до неї, пригорнути, забрати подалі від цього мітингу, в який перетворювався похорон.
Юрія Кущинського поховали. Вся «похоронна процесія» рушила разом з родиною до міліцейської їдальні, де був організований силами міліції поминальний обід. Сашковій бабусі після похорону стало зле. Старе серце, однак вона не могла не прийти на похорон Юрка, колишнього учня та хорошої чесної людини. Бабуся увечері розповіла онуку, що Юрій до останнього відстоював право покарати винного в убивстві її сина та батька Сашка. Однак його заповзяте махання шаблюкою закінчилося сумно — розжалування і примусовий перехід на іншу роботу. Дісталося тоді всім Кущинським. Оксанину маму попередили: якщо її чоловік не перестане комизитися, то її також чекають непереливки на роботі. Та це мало турбувало впертого міліціонера, і Юрко продовжував боротися, намагаючись впливати на слідство вже через пресу. Одного дощового жовтневого вечора до них прийшли двоє чужинців. Шестирічний Сашко добре пригадує заховані під каптурами обличчя. Мама відразу спровадила малого спати. Приклавши вухо до шпарини між дверима та підлогою, хлопець міг вловити лишень уривки розмови: «Якщо не припинить — закопаємо малу. Нас не чує — послухає вас. Сина вашого не повернути». Згодом надто голосне бабусине: «Вдавіться вашими грошима, тримайте на вітаміни убивці». Коли чужинці пішли, бабуся похапцем почала кудись збиратися. Тільки вчора розповіла, що ходила вона тоді до Кущинських, благала Юрка припинити «копати». Він послухав її.
Бабуся так і сказала:
— Я мушу прийти на похорон. Тому що ховають в землю не тільки тіло, а честь і гідність, яких з відходом Юрчика ще менше залишається на землі.
За цвинтарною брамою Сашко озирнувся. Над свіжою могилою стояла Оксана. Їм нарешті дали спокій, і вони можуть наостанок погомоніти: батько та донька.
Розчарування заполонили серце молодого чоловіка, напевно, смерть Юрія Тарасовича підштовхнула Олександра до вибору, який він вирішив зробити. Містом ходили чутки, що майор Кущинський помер не від банального інфаркту, вірніше навіть не чутки. Коли Юрія Тарасовича з міліційного відділу привезли в лікарню «швидкою» вже мертвого, чергував його приятель Данило. Він оглядав тіло. От і розгледів на тілі майора свіжий знак від ін’єкції. Є такі ліки, які легко провокують інфаркти при вмілому дозуванні. Однак після співбесіди приятеля з деким було поставлено «вірний» діагноз, який не викликав сумнівів — майже не викликав. Смерть настала в результаті перенесеного інфаркту міокарда. Комусь перейшов дорогу — от і списали. Друг сказав, що йому за цю маленьку послугу пообіцяли гарне місце в обласній лікарні і наказали мовчати, коли хоче жити.
Через три дні після похорону, увечері, Сашко йшов через парк на автостанцію. Декілька днів назад зателефонував однокурсник з Луцька. Пропонував перспективну роботу в приватній клініці. Нарешті Олександр вирішив, що досить з нього тих поборювань, він втомився. От і надумав поїхати, роздивитися все на місці і, можливо, наважитися на переїзд. Брів парком. Самотні ліхтарі блимали розчаровано своїми оченятами. Листопад, темніє швидко. На містку ще здалеку між віттям голих дерев запримітив темну постать. Підійшов ближче. Оксана! Вона стояла на містку Скупого кохання, дивлячись згори на холодну темінь води. На воді від погойдування вітру зарябіло. Сашкові здалося, що то сум колами розходиться плесом річки.
— Оксанко, привіт! — тихенько, щоб не сполохати її печаль, покликав Олександр.
Вона озирнулася. Стільки болю було в її очах, стільки жалю… Він
