Крила кольору хмар - Дарунок Корній

— Знайшла мені друга-брата, — він ледь мружиться. Навпроти вікна світло б’є в очі, дратує. Не те щоб він боявся проміння сонця, та гарного настрою воно не додає. А ще натяк на напарника як на брата нервує його. Бо вампіри — справжнісінькі чи й енергетичні — з презирством ставляться до тих, кого привчили до висмоктування чужих сил чи емоцій без проведення відповідного обряду…

До того ж, певно, бос десь таки затримується, якщо сторожовий пес от-от перетвориться без рятівної дози на скажену тварину. А кому відповідати? Антону, звісно. Тому він через роздратування не помічає явну нелогічність моїх слів: якщо знаю, що от-от мені буде непереливки, то чому не скористаюся Ліною, щоб відновити власні ресурси? Отже, я цього не можу зробити. Значить, я таки не «своя»…

Та він не робить належного висновку. Мовчки вказує Ліні на двері. Та, здається, сприймає запрошення з полегшенням. Дарма. Хіба можна довіряти вампірам, хай і білий день надворі й вони не ікласті? Можливо, я б змогла щось змінити, якби попередила Ліну. Чи варто пояснювати, що я цього не зробила?

Антон затримався на порозі:

— Благородство помічне у помірних дозах, дівчино! Запам’ятай це.

Ковтаю відповідь. Щось на зразок: «Тебе не спитали». Бо щойно самостійно осягнула те саме.

Двері зачиняються, клацає замок.

І за хвилю ледве втримуюся від того, щоб не затулити міцно вуха. Усе одно не допоможе. Дівочий вереск, сповнений болі та жаху, долинає з коридора. А ще кажуть, що дуб гарно поглинає звуки. Оперативно діє Антон. Позбувся відразу двох проблем: і платити Ліні не треба, і напарника вкоськав, навіть шантажувати потім зможе. Іра блідне, дивиться на мене перелякано.

Розсудливо зауважую:

— Ми нічим не зарадимо. Вона ще має шанс вижити. Запроданці — вони такі, живучі.

Якусь мить слухаємо цілковиту тишу. Це гірше, ніж будь-які звуки. Надто легко домалювати в збудженій уяві, що там зараз відбувається.

— Адо… — Будь-які питання зайві. Та байдуже, мовчати ще гірше. — Клара у лікарні, бо так само, як Ліна, когось заклала, а потім стала непотрібною? Так?

— Ні, Іро. — Брехати немає ні сил, ні сенсу. — Клара якраз сказала «ні» там, де Ліна відповіла «так». Тому Клара ще має шанс вижити. І ти не повіриш, але ми поки що теж.

***

— Та звідки я знаю, Адо, де «самісінький», як ти кажеш, початок моєї історії? Може, дитинство?!

— Непогана думка, — ледь помітно всміхаюся.

За великим рахунком, мені байдуже, про що зараз говоритиме Ірен. Було б під рукою хоч якесь спиртне, змусила б її випити. Бо хоч щось треба робити, аби не допустити істерики. Та будь-які напої, звісно, і спиртні, до сервісу цього гостинного місця не входять. А всі жарти про те, що жінкам розмови потрібні, як повітря, містять дрібку правди. Може, їй стане трохи легше, коли виговориться.

— А ти сама, Адо, чому нічого про себе не розповідаєш? Скільки ти вже вислухала історій, подібних до моєї, поки працювала в «Темному янголі»? Та й до того, певно, ще більше. А от хоч щось про себе повідаєш, га?

Ледве втримуюся, аби не почати запевняти, що мені майже нема чого розповісти. Звичайнісіньке собі життя. Життя-буття майбутнього психолога, основне завдання якого — вміти слухати, а не давати дурні поради. Слухати стільки, скільки людина ладна тобі сказати, аж поки зрозуміє, де вихід із ситуації, у якій сама ж і винувата, і з якої самій виплутуватися, і дорогу самій шукати. Є така притча про чоловіка, який нарікав на своє прикре життя. Жив він в одній хаті з дружиною, двома дорослими дітьми, тещею та тестем. Прийшов він до Мудреця за порадою. Той сказав чоловіку: «Я тобі допоможу, якщо ти мені пообіцяєш чесно виконувати всі мої приписи». Чоловік пообіцяв, бо знемагав від постійних чвар та тісняви. «Тоді зроби от що, — сказав Мудрець, — посели в своїй хаті корову, вівцю, свиню, собаку та кота, а рівно через місяць прийдеш до мене знову». Чоловік так і зробив, бо ж пообіцяв. Коли нещасний через місяць ледве живий приплентався до Мудреця, чекаючи слушної поради, то почув замість неї прості слова: «А тепер поверни корову, вівцю, свиню, собаку та кота туди, звідки їх узяв». Чоловік відразу так і вчинив. Коли він вичистив свою хату від бруду та провітрив її, то, задоволений собою та своїми рідними, подумав, що зараз він — найщасливіша людина на землі.

Як там говорили давні? Хто буде пильнувати сторожу? Хто вислухає і зрозуміє тих, чия професія — слухати сповіді інших?

Тож дурне твердження, що я — звичайнісінька і нема чого витрачати час на мою розповідь, може видатися невеликим… е-е-е… перебільшенням. Швиденько вдаюся до компромісу, оперуючи справедливим судженням, що спитала першою, тому маю право на першу відповідь.

— Із самого дитинства почати, Адо, так? От як тобі таке: я з пелюшок хотіла бути балериною!

— Чому? Нормальна мрія! А я в дитинстві хотіла бути чарівницею. І нічого, живу, — трохи вагаюся, потім, вирішивши, що зараз точно не до правил етикету, влаштовуюся просто на широкому підвіконні, підігнувши під себе праву ногу.

Ірен усміхається, хоч, здавалося б, дурнувата репліка (до речі, зараз я не збрехала ні на йоту, от і кажи після такого правду) ніяк не змінила наше становище. Та це ліпше, ніж витирати сльози безнадії.

— І, якщо зовсім щиро, Іро, танцювати для тебе — то не така вже й велика кара. Пра’? Ти чудово це робиш!

— Що ти називаєш танцями? Мої щонічні кривляння на сцені? — У її словах, усупереч змісту, немає безнадії чи гіркоти. Тільки легкий сум. — Танці, Адо, це моє життя! Знаєш, а мої предки були переконані, що в їхній сім’ї народилася справжня балерина. Навіть батько. Хоч і вдавав, що його зовсім не цікавлять ці жіночі витребеньки. Мовляв, що це за професія така — бути четвертим лебедем у п’ятому ряду? Бо на приму доньку ніяк не витягти. Тут гроші та зв’язки потрібні. Та усе ж пишався мною. Я ж чула, як він перед знайомими та приятелями вихвалявся: «Мала Ірка на мене схожа, незграбою точно не буде. Ондечки вчителі в балетній студії її завжди за приклад ставлять». Смішний такий. Перебільшував навіть. Ну, ти знаєш, як то у батьків буває!

Не знаю, Іро. На жаль, не знаю. Добре, що ти не зазираєш зараз у мої очі, бо прочитала