Останній берег - Урсула К. Ле Гуїн

Здавалося, ще трохи і чоловічок впаде навколішки просто на брудний хідник. Мідне начиння на його таці забряжчало і загриміло, із деяких дзбанків вихлюпнулася липка та густа, як меляса, рідина рожевого та бузкового кольорів.

Не звертаючи більше уваги на лемент переляканого крамаря, Яструб дав йому спокій і повів Арена далі. Невдовзі людей поменшало, а крамниці стали і зовсім жалюгідними: тут продавали і жменю кривих цвяхів, і щербату ступу, і старий гребінь. Але ця вбогість уже не викликала в Арена відрази, натомість на багатшому кінці вулиці його пригнічувала навала речей, виставлених на продаж, дратував гармидер криків — купи! купи! Юнак зі зневагою пригадав набридливе чіпляння продавця пахощів і в його пам'яті постали прохолодні чисті вулиці свого рідного північного міста. Ніхто в Берилі, думав він, не став би отак плазувати перед чужинцем.

— Ну й мерзенний же тут люд! — промовив він уголос.

— Сюди, небоже, — анітрохи не звертаючи уваги на його слова, сказав Сокіл.

Звернувши під арку, прикрашену старими пошарпаними стягами, вони опинилися у провулку, що пхався вгору між високими будинками, а тоді знову вийшли на залитий сонцем майдан. Там був іще один базар із точнісінько такими самими крамничками і ятками.

На майдані яблуку було ніде впасти — просто на брудній бруківці скрізь непорушно сиділи чи лежали заціпенілі люди. Їхні обличчя мали якийсь дивний синюшний відтінок, а на вустах аж кишіла мушва, яка чомусь здалася Аренові схожою на розчавлену смородину.

— Як же їх багато! — тихо і квапливо промовив Яструб своїм власним голосом. Либонь, мага теж приголомшило побачене. Втім, коли Арен поглянув на свого супутника, то побачив лише байдужо-тупувате обличчя добродушного крамаря Сокола. Воно випромінювало незворушну безтурботність.

— А що сталося з цими людьми?

— Це дурман-зілля. Від нього глухнуть і німіють, а розум покидає тіло, пускаючись у далекі мандри. Та коли він знову вселяється у тіло, то потребує ще більше дурману. І ця пристрасть стає дедалі сильнішою, а життя — коротшим, бо ця гидота, крім усього іншого, ще й дуже отруйна. Спочатку у людини починають труситися руки і ноги, вона стає слутавою, а відтак і смерть не бариться.

Арен поглянув на жінку, котра сиділа, спершись спиною на нагріту сонцем стіну. Вона спробувала було зігнати мух із обличчя, але її рука безпорадно смикнулася, описала в повітрі дугу, так наче жінка раптом забула, чого вона хотіла, і заходила ходором, немов у судомах. Це трохи нагадувало якісь магічні жести, безглузді чари, у яких не було ані найменшого сенсу.

Сокіл теж подивився на жінку, проте його погляд не виказував жодних почуттів.

— Ходімо! — мовив він.

Вони перетнули майдан і опинилися біля крамнички, у якій порядкувала огрядна літня мішанка. Сонячне світло, пробиваючись крізь смугастий тент, зеленими, лимонними, червоними, блакитними і жовтогарячими смугами падало на розкладений на вітрині крам — сукні, хустки, плетені пояси. Скрізь танцювали різнобарвні сонячні зайчики, відбиваючись у крихітних дзеркальцях, якими був прикрашений високий, з плюмажем, капелюх жінки.

— Шовк, ситець, полотно, хутра, повсть, ґонтійська вовна, сеульська ґаза, шовки з Лорбанері! — виводила вона грубим голосом. — Агов, північні гості, ану скидайте свої сукмани! Ви що, сонця в небі не бачите? Ось, погляньте — хіба не варто купити таку річ у подарунок коханій, котра чекає у далекому Хавнорі? Це ж південний шовк, легкий, наче крила метелика! — вона спритно розгорнула перед мандрівниками сувій ніжно-рожевого шовку, гаптованого срібною ниткою.

— Та ні, панунцю, ми ж не збираємося свататися до королівни, — спробував було пожартувати Сокіл й одразу пошкодував про це, бо крамарка мало не заверещала: — То у що ж ви одягаєте своїх жінок — у мішковину? Чи, може, в парусину? От скнари! Навіть клаптика шовку не хочуть купити своїм бідним жінкам, котрі вічно мерзнуть серед ваших північних снігів! А ось річ якраз для них: чудова ґонтійська вовна, яка зігріє навіть у найхолоднішу зимову ніч! — і вона розправила над прилавком велику брунатно-жовту хустку, плетену з м'якої вовни, якою славляться північно-західні острови Земномор'я.

Удаваний купець Сокіл помацав його тканину й усміхнувся.

— Ну, звісно, адже ти, мабуть, теж з Ґонту? — запитав він власницю крамнички, і жінка ствердно кивнула, а її "дзеркальний" капелюх розбризкав по стінах і стелі приміщення безліч кольорових блискіток. — Але, щоб ти знала, це андрадейська робота. Основу там тчуть, беручи по чотири нитки на палець, а на Ґонті — не менше шести. Та краще скажи мені ось що: чому ти облишила магію і зараз торгуєш цим мотлохом? Коли я був тут кілька років тому, то бачив, як ти змушувала вогонь вивергатися з людських вух, а потім перетворювала полум'я то на птахів, то на золоті дзвіночки. Тоді торгівля була куди веселішою, ніж тепер.

— То взагалі була ніяка не торгівля, — сердито відповіла товстуха, й Арен на мить перехопив її похмурий погляд.

— Це було гарно — коли з вух жахтіло полум'я, — Сокіл правив своє, і виходило це в нього доволі невимушено. — Я сподівався, що й небіж мій побачить твої штучки.

— Ось що я тобі скажу, чужинцю, — жінка змінила гнів на милість і довірчо нахилилася до купця, спершись на ляду дужими засмаглими руками і пишними грудьми. — Ми тут більше таким не займаємося. Тепер людей не цікавить штукарство. Приїлося... От, скажімо, мої дзеркала. Здається, ти їх також не забув, — вела вона далі, поправивши свій капелюх так, що навсібіч знову химерно замерехтіли сонячні зайчики. — Розумієш, можна довго туманити людям мізки за допомогою дзеркал, нісенітних скоромовок та різних хитрих пристроїв. І, зрештою, вони починають вірити, що й справді бачать диво. Хоча це просто мана. Як і те полум'я та золоті дзвіночки, або пишні шати, в які так любили вбиратися деякі марнодумці, — гаптований золотом оксамит, діаманти завбільшки зі сливу... Вони так пишалися, неначе стали королями, навіть розуміючи, що то лише ілюзія, дурисвітство. Авжеж, людей неважко ввести в оману. Вони ніби ті курчата, заворожені важким зміїним поглядом. А коли нарешті второпають, що їх пошили в дурні, то починають казитися від злості, а подібні розваги їх більше не звеселяють. Ось тому я тепер займаюся торгівлею і хоча, може, не всі шовки тут найвищої якості, не всяке