Володар драконів - Корнелія Функе

— Які у тебе тепер плани? — запитав він. — Адже назад ти не можеш повернутися?

— Ні, — Бен, зітхнувши, опустився на свій рюкзак. — Цієї фабрики скоро не буде. Її хочуть висадити на повітря.

— Ну нічого, знайдеш собі нове місце, — Сірчана шкурка безтурботно озирнулася, принюхуючись, і зірвала кілька ожинових листочків. — Знаєш що? Ти можеш піти до кузена Щура. У нього місця повно.

— Кузен Щура! — зраділо вигукнув дракон. — Я у цьому гармидері зовсім про нього забув. То що він вам сказав? Чи знає він, куди саме нам летіти?

— Ну так, приблизно, — Сірчана шкурка сунула листя в рот і зірвала ще жменю. — Але ми й без нього могли б це з’ясувати. Ясно одне: шлях туди дуже довгий. Ти не хочеш ще раз усе обміркувати?

Але Лунг лише головою похитав:

— Я не полечу назад, Сірчана шкурко. То що сказав цей щур?

— Він дав нам мапу, — втрутився Бен. — На ній все вказано: куди ви повинні летіти, чого остерігатися і так далі. Чудова штука.

Лунг зацікавлено обернувся до Сірчаної шкурки:

— Мапа? Що за мапа?

— Мапа як мапа, нічого особливого, — Сірчана шкурка витягла її зі свого рюкзака. — Ось, дивись.

— І що все це означає? — Лунг здивовано розглядав плутанину ліній і плям. — Ти на цьому розумієшся?

— Звичайно! — відповіла Сірчана шкурка з поважним виглядом. — Мій дідусь завжди малював такі штуки, щоб відшукати свої грибні запаси.

— Гаразд, — дракон схилив голову набік і подивився на небо. — Куди мені зараз летіти? Просто на схід?

— На який на схід? Стривай-но, — Сірчана шкурка почухала за вухом і схилилася над мапою, ведучи волохатим пальцем по золотій лінії Гільберта. — Ні, спочатку треба на південь. Він сказав, спочатку на південь, потім на схід. Саме так він сказав, — вона кивнула. — Це точно.

— Сірчана шкурко, — мовив Лунг, — а ти впевнена, що вмієш розбирати ці карлючки?

— Ну звичайно! — Сірчана шкурка зробила ображене обличчя. — До біса це людське шмаття… — схопившись, вона роздратовано стягнула через голову светр Бена і вибралася з джинсів. — Я нічого не тямлю, коли на мені це барахло.

Дракон уважно спостерігав за нею. Потім витягнув шию і знову подивився на небо.

— Сонце сідає, — сказав він. — Скоро можна вирушати.

— Нарешті! — Сірчана шкурка склала мапу і запхала назад у рюкзак. — Не можу дочекатися, поки ми заберемося геть із цього міста. Воно зовсім не годиться для дракона і кобольда.

Бен підібрав на березі камінці і тепер кидав їх у темну воду:

— Ви ж більше сюди не повернетесь?

— А навіщо? — Сірчана шкурка сунула в рюкзак ще жменю ожинового листя. — Цього самовдоволеного білого щура мені точно не захочеться побачити.

Бен кивнув.

— Ну що ж, хай вам щастить, — сказав він, кидаючи у воду черговий камінець. — Сподіваюся, ви знайдете свій Поділ неба.

Лунг пильно глянув на нього. Бен відповів на його погляд.

— Ти із задоволенням полетів би з нами, чи не так? — запитав дракон. Бен закусив губу.

— Ще б пак, — пробурмотів він, не знаючи, куди подіти очі з сорому. Сірчана шкурка підвела голову й тривожно нашорошила вуха.

— Що таке? — запитала вона. — Летіти з нами? Про що це ви?

Але Лунг не звернув на неї уваги. Він дивився лише на хлопчика.

— У нас попереду небезпечна подорож, — сказав він. — Дуже довга і дуже небезпечна. Можливо, ти ніколи вже сюди не повернешся. За тобою тут ніхто не буде сумувати?

Бен заперечливо похитав головою:

— Я сам. Я завжди був сам, — серце у хлопчика закалатало. Він недовірливо подивився на дракона:

— Ти… Ти правда візьмеш мене із собою?

— Якщо хочеш, — відповів Лунг. — Тільки добре подумай. Сірчана шкурка, мушу визнати, частенько буває не в гуморі.

Ноги у Бена стали ватяними.

— Знаю, — сказав він і розплився в усмішці. Голова в нього крутилася з радості.

— Гей, стривайте! — Сірчана шкурка протиснулася між ними. — Про що це ви тут говорите? Не може він летіти з нами!

— Чому це не може? — Лунг глузливо штурхнув її мордою у волохатий живіт. — Він нам, між іншим, дуже допоміг. А нам будь-яка допомога в дорозі згодиться.

— Допомога? — Сірчана шкурка ледь не перекинулася з обурення. — Він людина, розумієш! Людина! Хоч і маленька, але все одно з їхньої породи. А нам, якщо пригадуєш, саме через людей довелося залишити нашу затишну печеру! Тільки через них ми вирушили в цю шалену подорож! І ти хочеш одного з них захопити з собою?

— Так, хочу, — підвівшись, Лунг обтрусився і нагнув шию так, що маленькій кобольдисі довелося глянути йому просто в очі. — Не забувай, що він нам допоміг, Сірчана шкурко. Він наш друг. І мені все одно, людина він, кобольд, а чи щур. Крім того… — він глянув на Бена, який прислухався до розмови, затамувавши подих. — Крім того, у нього немає більше домівки, так само, як у нас. Правда? — він запитально глянув на хлопчика.