Жахослов - Стівен Джонс

Може, вона тому лише не опинилася серед здобичі, що більший хижак узяв її під свій захист?

Вона розвела водою залишки анісового лікеру й випила. А тоді покинула кафе, поспішаючи на зустріч із Янголами.

Чи й досі за нею стежили? І чи стежили взагалі?

Здавалося, куди не обернися – скрізь на неї чатує Ґіньйоль. У світлі прожекторів, на сцені, його жорстокість мала доволі абсурдний вигляд… Попри власну огиду, вона навіть сміялася. Але варто було відійти на крок-другий від головної вулиці, у темряву, – і цей клоун уже не здавався кумедним.

Кейт відчула холодок, що торкнувся руки. Глянувши вниз, вона побачила на рукаві жакета – і блузи під ним – три довгі розрізи. Наче кігті надприродної гостроти ковзнули вздовж її плеча, варто було їй послабити увагу. Прорізавши тканину, та не зачепивши при цьому шкіри.

Вона почула сміх Ґіньйоля, але не була певна, що він лунає не лише в її голові.

* * *

Лялькова крамниця мадам Менділіп[102] стояла на площі Фролло – трикутному майдані, що лежав іще далі по вулиці Піґаль, ніж завулок Шапталь. Маленька крамничка рідко відчинялася для торгівлі й мала небагато відвідувачів. Переднє вікно було заставлене запилюженими ляльками. Дивлячись на їхні застиглі посмішки і скляні очиська, Кейт згадувала ігрову кімнату з власного дитинства. Вона боялася старомодних, що побували вже не в одних руках, ляльок, які приносили їй добрі тітоньки. Призначення фасаду було очевидне: відлякувати роззяв. Якщо колись і існувала така особа, як мадам Менділіп, вона давно тут не мешкала.

Кейт останньою з усіх повернулася на конспіративну квартиру. Вона постукала у двері в ритмі першого рядка арії «La Donna è Mobile»[103] з «Rigoletto». І, як завжди, не втрималась від іронічної посмішки над дитячими забавками, що їх так полюбляли дорослі хлопчики з клубу «Діоген» і агенції «Привид Опери». Таємний стукіт, паролі, невидиме чорнило і коди, не кажучи вже про накладні вуса і – хіба можна без цього – маски. Приховане в рукаві лезо слугувало нагадуванням, що й вона теж не вільна від потягу до цієї смертельної гри.

Перс впустив її в дім. Він був виконавцем волі месьє Еріка у світі за стінами Опери. Для багатьох людей його господар був лише міфом, але самого Перса знали скрізь – в агенції та в місті. Йому було довірено збирати відомості через інформаторів, часто він виступав як посередник і займався стягненням боргів. Існувала здогадка, ніби він черевомовець, а маска, що промовляє з-поза дзеркала в гримерній, – не більш як керована ним лялька. Кейт знала, що це неправда, але розуміла, звідки беруться такі чутки.

Скромного, з оливковою шкірою Перса іноді називали Дароґа.[104] Це було не ім’я, а звання – голова поліції. Багато років тому він разом із месьє Еріком служив у суді Мазендерана,[105] хоча тепер їм би там не зраділи. Роздмухані чутки про їхні діяння в Персії дійшли до клубу «Діоген». Вважалося, що ці двоє втекли із суду, прихопивши еліксир довголіття, вкрадений у Ханум, матері Шаха. Цим можна було пояснити, як директор агенції «Привид Опери» та його головний помічник примудрялися не старішати протягом десятиліть. Інша версія полягала в тому, що обоє просто носили маски й лише зрідка з’являлися на публіці.

Клара і Юкі пили розлитий із самовара чай.

– Отже, дами, – почала Кейт, – що скажете про виставу?

Клара Вотсон скривилася.

– Як на мене, нудна… хіба що вугрі. Вони були чарівні.

Юкі Кашима похитала головою, і крихітні дзвіночки, заховані в її зачісці серед квітів, відгукнулися передзвоном.

– Я мало що зрозуміла… Ніякої честі, саме лише марнування зусиль. А відтяти голову… це не так легко, як вони подають. Навіть гострим мечем. Голова не злітає з пліч, наче лялькова, від делікатного штурханця.

Кейт не палала бажанням з’ясовувати, звідки в Юкі такі пізнання в галузі стинання голів. Ні, подумки поправила вона себе. Їй хотілось дізнатися… вона бажала знати всю правду, навіть найсумнішу і найнезручнішу. Завдяки цьому вона й стала добрим репортером і згодом довела свою придатність бути Янголом Музики. І все ж історія Юкі, кривава й вогненна (і цілком, на її думку, гідна вистави в Театрі Жахів), не надто хвилювала її цієї миті.

Вона налила собі чаю, додавши молока й цукру, – усі в кімнаті вважали це варварством, за винятком хіба що ляльок.

– Особисто я не сказала б, що вистава здалася мені нудною, – визнала Кейт. – Хоч вона й справді виглядала дещо монотонною після четвертого чи п’ятого виколювання очей. За всієї огидності, це було по-своєму цікаво. І Ґіньйоль, хай би який мав осоружний вигляд, демонструє якість. Він справжня зірка, хай хто він – принаймні на своїй сцені. Гротескна, але зірка. Морфо, хоч і має власних прибічників, але з ним і поряд не стоїть. А щодо решти… що ж, ніхто не приходить до Театру Жахів заради високої драми, шикарних декорацій, дотепних сюжетів чи навіть акторської гри – утім, за певних обставин, вона настільки переконлива, що на душі неспокійно. Назва театру сама за себе говорить. Це дуже давній вид розваг. Колись за такі розваги правили гладіаторські бої та публічні страти…

– Мистецтво яких втрачено лише в Європі, – зауважила Клара. – Ось у Китаї…

Але Кейт уже доста наслухалась від англійки про китайські видовища.

Перш ніж Янголи почали сперечатися, втрутився Перс.

– Міс Рід, місіс Вотсон… – почав він, тримаючи напоготові розгорнутий блокнот і олівець. – На вашу експертну думку, чи сьогодні на сцені мали місце справжні злочини?

– Хіба що проти мистецтва, – відповіла Кейт.

Перс замислився. Ходили чутки, що кожен зниклий на Монмартрі з’являвся знову, на сцені Театру Жахів – лише на один вечір. Кейт уважала, що керівництво театру свідомо заохочує поширення подібних пліток. Кожному в акторських колах відомий був вислів «померти на радість публіці».

– Це аж ніяк не канарка Макса Валентина, – сказала Клара.

Кейт не знала, що вона має на увазі.

– Максиміліан Великий – ілюзіоніст, – пояснила Клара. – Найнижчого штибу. Більшість його номерів – це аж ніяк не нові трюки, запозичені або вкрадені в інших, і виконував він їх із цілковитою байдужістю. Але був один фокус, який спантеличував суперників. Маги постійно змагаються між собою і пишаються, коли вдається розгадати