Жахослов - Стівен Джонс
– Справді, я вже хочу на волю, – доносився голос поета з відчутним англійським акцентом. – Чуєте, цей жарт зайшов надто далеко. Я, звісно, був лише радий допомогти у вашій кумедній виставі, але… ви ж розумієте, тут дедалі важче дихати…
Ґіньйоль тим часом розважався грою в більбоке,[64] підкидаючи череп і ловлячи його на кістку. Морфо розхитував бак, намагаючись розворушити апатичних вугрів.
Молодий англієць продовжував говорити, дедалі частіше перериваючись… потім захрипів, а затим затих остаточно.
– Епідемію було попереджено, – сказав Ґіньйоль. – Дякувати небесам, керівництво подбало, щоб у нас був кваліфікований медичний персонал. Отже, повернімося до панночки з вуграми…
* * *
Кейт і сама натерпілася жаху. Літній джентльмен у сусідньому кріслі не зводив очей зі сцени, але, прикриваючись газетою, потягнувся рукою до її коліна. Кейт легенько полоснула тильний бік його долоні крихітним лезом, і той миттєво відсмикнув руку. Старий roué[65] сприйняв відмову без злості. Лише злизнув крапельку крові, що проступила з дрібного порізу, – трішки темнішу за рідину, розбризкану зі сцени. Пощастило йому, що не сів поряд з Юкі. Вона б йому руку відрізала та й кинула на коліна.
Останній номер більше нагадував звичайну драму, ніж чергу кривавих видовищ, що становили кістяк сьогоднішньої вечірньої розваги. Хтось явно написав для неї сценарій.
Актори трупи позували, наче statue vives,[66] зображаючи воскові фігури. Сам Ґіньйоль грав роль гіда, розповідаючи історії злочинів, персонажі яких, поважні на вигляд леді та джентльменам, здобули soubriquets[67] на кшталт Різник,[68] Цирульник,[69] Отруйна Марі,[70] Синя Борода,[71] Чорна Вдова[72] або Вовкулака.[73] Зміна декорацій – і на сцені ожила постать убивці Бертрана Кайє, відомого своєю звичкою чинити наругу над тілами покійників. Він потай пробрався на цвинтар, аби вчепитися в горло запізнілій плакальниці.
Роль Кайє виконував Фрозо, якому для різноманітності дали шанс убити замість бути вбитим. Пам’ять про нещодавні страждання актора на сцені тривала, від чого тепер у ролі монстра він мав дуже жалісний, якщо не жалюгідний вигляд. Дія відбувалася 1971 року. Арешт і судовий процес над божевільним скидався на чорний фарс на тлі падіння Паризької Комуни. Стільки комітетів і підкомітетів проводили свої засідання, обговорюючи цілі й досягнення Комуни та її дедалі безнадійніший захист, що офіційну судову залу годі було знайти. Відтак справу Кайє слухали в стінах покинутої крамниці коновала. Свідків, адвокатів, поліціянтів та родичів жертв викликали або силоміць забирали на барикади, адже армія Версаля знов оволодівала містом. На підтвердження цього за лаштунками гриміла стрілянина. Зізнання Кайє було перервано запеклою битвою, що ввірвалася до імпровізованої судової зали, рясно окропивши підлогу крамниці людською кров’ю. Після закінчення сутички Кайє, запинаючись, і далі звітував про свої злочини та непереборні потяги.
Ґіньйоль викидав колінця і здавлено хихикав, доки на сцені розгорталися події La Semaine Rouge[74] – найкривавішого тижня і в без того кривавій історії Парижа, що перевершив собою навіть епоху Терору. Кровожерлива манія Кайє здавалася суцільною дрібницею із цими зразками жорстокості й цинізму. Більшість його «жертв» потрапляли йому до рук уже мертвими. Двох чи трьох він придушив власноруч, але результати не справили на нього задовільного враження. Свіжі мерці були занадто сухі, щоб відповідати його збоченим смакам. Вабили його лише трупи, уражені гниттям. Водночас сотня заручників, включно зі священиками й черницями, була страчена за наказом Комітету громадської безпеки. Виходячи з міркувань помсти, армія переможців замордувала тридцять тисяч людей, винних, невинних, узагалі непричетних – усіх, хто потрапляв під гарячу руку.
Кейт здавалося, ніби кожну із цих тисяч смертей було відтворено на крихітній сцені. Наприкінці з’явилася Берма в ролі Духа Свободи, оповита французьким триколором, що ледь прикривав груди, – і була застрелена. Вона неквапно протанцювала по сцені під барабанний бій пострілів. Тонкі цівки яскраво-червоної крові бризнули навколо. Оркестр фальшиво заграв «Марсельєзу». Примадонна жаху, яку того вечора катували, ґвалтували, били, душили, нівечили, розчленовували, спотворювали і принижували, – дістала шалені оплески за заключну сцену смерті. Навіть прибічники Морфо долучилися до овацій. На сцену летіли поховальні вінки. Перебуваючи в образі до кінця, Берма вмирала під купою чорних і червоних квітів.
П’єса була ближча сучасникам, ніж середньовічні підземелля чи екзотичні місцевості, демонстровані Ґіньйолем в інших постановках. Чимало глядачів ще пам’ятали 1871 рік, у який переживали загибель Комуни, втрачали друзів і родичів, діставали поранення. З великою часткою ймовірності серед заможних людей середнього віку у віддалених рядах партеру траплялися ті, хто особисто брав участь у тодішній бійні. На сцені купка містянок тицяла парасольками у вибиті мізки загиблого генерала Комуни, а тим часом офіцери регулярної армії проводили страти, винищуючи людей цілими районами.
Уже впали барикади, а суперечливе засідання Слідчого комітету з розгляду справи Бертрана Кайє все ще тривало. Процес переривався кулачними бійками, дуеллю, вбивством і зачистками. Через помилку в запису месьє Дюпон був знищений розстрільною командою замість месьє Дюпена. In fin[75] старший суддя – який бездумно підписав смертний вирок Архієпископу Паризькому, слухаючи зізнання Кайє, – проголосив себе божевільним у марній спробі уникнути власної страти. І коли Ґіньйоль отримав голову судді, не залишилося нікого, хто міг би довести до кінця справу сумного, забутого в’язня. І продажний тюремник (Морфо) відпустив Кайє на волю.
Засліплений бажаннями маніяк повернувся на місце своїх давніх злочинів. Він опинився на цвинтарі Пер-Лашез, коли останнього з Національної гвардії Комуни поставили до стінки й розстріляли. Ніхто не звернув на вбивцю-аматора жодної уваги, окрім сторожового собаки, що вкусив його, коли той копирсався в могилі в пошуках добряче зогнилого мерця. Ця гнійна, запущена рана остаточно доконала обірваного збоченця, і він приєднався до купи трупів.
Нарешті Ґіньйоль – який грав сторожового собаку – зумів донести власну думку… хоча й танцював при цьому на чужих кишках і виривав очі у карликів, черниць і невдоволеного цензора. Якщо Бертран Кайє мав вигляд справжнього чудовиська в силу скоєних ним злочинів, що вже було казати про політиків і генералів, здатних знищити сотню людей – тисячу, тридцять тисяч, мільйон, шість мільйонів людей! – єдиним розчерком пера? Tableau vivant[76] повернулась на сцену, але тепер отруювачів, різників і душителів замінили політики, судді, офіцери, священики й редактори газет. Їхні руки були червоні від пролитої на сцені крові.
Воскові фігури не були пойменовані, але Кейт упізнала багатьох. Міністр Ежен Мортен,[77] відомий тим, що пережив кілька корупційних скандалів і утримував з дюжину коханок за рахунок
