Відомство мертвих душ. Тіло без душі - Яна Паувел
- Серйозно? – заледве стримуючи гнів прошипів Шейн. – А якби вона не була сиротою, ви би так само говорили зараз?
Офіцер відвів роздратовано погляд і розтріпав долонею волосся.
- Все, досить. Я не зобов’язаний усе це вислуховувати. Складу злочину я не бачу, забирайтеся.
Сирота? Вона опустила погляд на свої долоні і відчула як від чогось стиснуло серце. І знову було це болюче відчуття, наче вона забула щось вкрай важливе. Щось настільки важливе, що її серце розривалося від однієї згадки про це.
- Я напишу на вас скаргу, - пригрозила розлючено Міна, і допомогла Аніці піднятися.
Дівчина все ще була надто розгублена і спантеличена, щоб заперечити, а тому просто дозволила вести себе.
- Куди ви зараз? – тихо запитав демоноборець.
- Я хотіла відвести її в гуртожиток, але уже не впевнена, що це хороша ідея. Можливо, що Лірен був тим, хто стер її пам’ять? – тихо запитала Міна. Вінфред нахмурився і заперечно мотнув головою. – Це пояснило би куди вона зникла і звідки знала його ім’я. Що якщо це ефект залишкових спогадів?
- Навіщо це йому? Ти краще за мене знаєш, як він до неї ставився.
- А що якщо це вона розділила з ним клеймо смертника? Він міг би стерти її пам’ять, щоб захистити.
Демоноборець зупинився, і вони зупинилися разом з ним. Поліцейський відділок знаходився в самісінькому центрі Совігарду. Міна привезла її сюди одразу після того, як цілитель вилікував її ноги. Аніка… Це ім’я було таким чужим. Таким незвичним для її слуху.
Поки її знайомі перешіптувалися між собою, вона розгублено оглядалася довкола. В центрі круглої площі знаходився фонтан у вигляді статуї. Пам’ятник Королю Вісеріону І, який самотужки зупинив десятитисячну армію Ебігарду. Король стояв в центрі фонтану, простягнувши руки вгору, і вода лилась з його долонь, накриваючи прозорим куполом і короля, і крихітну фортецю у нього за спиною. Бортики ж фонтану, прикрашали вирізьблені в камені сцени битви.
Щоправда, битви як такої і не було. Королю достатньо було промовити всього одне закляття, щоб приректи на смерть десять тисяч ебігардських солдат.
Звідки вона це знала? Чому пам’ятала таку незначну річ, і чому не могла згадати нічого важливого? Аніка тяжко зітхнула і розгублено оглянулась довкола. Вона відчайдушно шукала в натовпі знайоме обличчя. Її погляд безцільно блукав, доки несподівано не зупинився на, здавалося б, звичайнісінькому жіночому лиці. Висока, худорлява з коротким кучерявим волоссям каштанового відтінку і блідою шкірою.
Чомусь це обличчя здалось їй таким знайомим. Вона навіть подих затамувала, намагаючись зрозуміти, чому бачити його збоку так незвично і неправильно.
Очей не було видно за окулярами, але вона звідкись знала, що вони у жінки болотного кольору. Тонкі, ріденькі брови, яких на такій відстані майже не було видно, і такі ж тонкі губи. Їй ніколи не подобались ці губи, і вона навіть підняла руку, щоб торкнутися своїх. На диво, вони виявилися пухкими. Дівчина розгублено подивилася на свою руку і знову кинула погляд на незнайомку. Та поки не помічала її зацікавленості і тільки нетерпляче притоптувала ногою, явно чекаючи на когось.
- Андрея! – крикнув несподівано хтось в натовпі, і Аніка інстинктивно повернулася на голос.
Дівчина пробігла повз неї, тримаючи в руках, два стакани з кавою. Звідкись вона знала, що кава в кафе навпроти Відомства мертвих душ найсмачніша.
Прослідкувавши за незнайомкою, вона побачила, як та підбігає до тієї самої кучерявої жінки, що привернула її увагу, і передає їй стаканчик. Від чогось її серце забилося швидше, і в грудях несподівано стало тісно. Глибоко вдихнувши, вона накрила долонею центр грудей, невідривно спостерігаючи за жінками.
Ті обмінялися парою фраз і попрямували прямісінько до будівлі Відомства мертвих душ. Аніка невідривно дивилася на них, доки її плеча не торкнулися.
- Все гаразд? – схвильовано поцікавилася Міна.
Дівчина підняла на неї розгублений погляд і знову спробувала відшукати очима знайому незнайомку, але цього разу перед нею виросла фігура демоноборця, закриваючи площу від її погляду. І наче невидима ниточка, що вела до її серця, спершу натягнулася, а тоді і зовсім луснула.
- Ми спершу хотіли відвести тебе в гуртожиток, - тихо промовила тим часом Міна, - але обдумавши все ще раз передумали. Я би забрала тебе до себе, але нам з чоловіком і так тісно в однокімнатній квартирі, а Вінфред… - дівчина кинула короткий погляд на демоноборця. – Ви з ним давно знайомі, впевнена, зможете знайти спільну мову. І згадати що-небудь в його компанії тобі буде легше.
Аніка розгублено подивилася на сіда. Її зовсім не тішила необхідність залишатися наодинці з цим типом. Високий, плечистий, одягнений в темно-коричневий шкіряний плащ, він не викликав у неї симпатії. І чомусь ще більше її збентежувало те, що він демоноборець.
- Для початку навідаємося в гуртожиток, - тим часом промовив чоловік. – Потрібно зібрати твої речі. Поки в університеті канікули, поживеш у мене, а там буде видно. Може і пам’ять повернеться…
****
День видався сонячний. Провівши майже десять годин в стінах Королівського суду прокурор Максвел повертався додому стомленим, але задоволеним. Сьогодні він в черговий раз виграв справу і почувався просто прекрасно. Королівський суд не допускав помилок, і він був одним із тих, хто слідкував за тим, щоб це так і залишалося.