На лезі клинка - Джо Аберкромбі

Коли Глокта зрештою дістався дверей, Сульт пихато роздивлявся сувій.

— Ідеальна аудиторія, — бурмотів він, коли масивні двері з клацанням зачинились.

На Півночі власні карли вождя щовечора вечеряли з ним у залі. Жінки приносили страви у дерев'яних мисках. Ти наколював кусні м'яса на ніж, ним же їх розрізав, а тоді запихав пальцями шматки у рот. Якщо ти знаходив якусь кістку або хрящик, то кидав на солому під ногами, для собак. Столом, якщо такий був, слугували зазвичай декілька абияк обструганих дощок, поцяткованих плямами і зарубками від ножів. На довгих лавах сиділи карли, а один-два стільці могли займати Імениті. Там було темно, особливо довгими зимами, і курно від багаття та люльок з чагою. Там часто співали пісень, зазвичай вигукували несерйозні образи, іноді перекрикувалися серйозними, і завжди багато пили. Єдиним правилом було дочекатись вождя, а тоді вже починати.

Лоґен не знав, які правила діяли тут, але здогадувався, що їх була ціла купа.

Гості сиділи навколо трьох довгих столів, розставлених півколом — людей шістдесят чи більше. Кожен мав власне крісло, темне дерево стільниць було начищене до дзеркального блиску, і завдяки сотням свічок, розставлених по стінах і столах, Лоґен бачив розмитий обрис власного обличчя. Перед кожним гостем лежало щонайменше три тупих ножі і ще кілька штуковин, в тому числі великий плаский диск з блискучого металу, призначення якого залишалося для Лоґена загадкою.

Не було ні криків, ні тим паче співів. Натомість залою ширилося тихе, яку вулику, гудіння — шепіт людей, що нахилялися одне до одного, немовби для того, аби обмінятися секретами. Одяг їхній був ще чудніший. Старці, незважаючи на спеку, були вдягнені в масивні мантії чорного, червоного та золотого кольорів, оздоблені блискучим хутром. Молодики повтискувались у вузькі яскраво-червоні, зелені чи сині жакети, прикрашені шнурками та кутасами із золотих і срібних ниток. Жінки були обвішані ланцюжками і перснями з блискучого золота і сяючих діаманті в, одягнені у дивні сукні з барвистого сукна, які в одних місцях напиналися, в інших болісно звужувались, а деякі частини тіла взагалі зоставались оголеними.

Навіть слуги були одягнені, як лорди. Вони снували навколо столів і мовчки нахилялись, наповнюючи кубки неміцним солодким вином. Лоґен вже трохи напився, тож яскрава зала у його очах тепер приємно сяяла.

Чого тут не вистачало, так це їжі. Лоґен не мав ріски в роті ще з самого ранку, тож у його шлунку постійно бурчало. Він поглядав на глечики з рослинами, що стояли на столах перед гостями. Із них стирчали яскраві квіти, і вигляд у них був не надто їстівний, але зрештою у цій країні їли ще дивнішу їжу.

Йому не залишалося нічого, крім як спробувати. Він висмикнув одну штуку із глечика: довгу зелену рослину з жовтою квіткою на кінці. Він куснув край стебла. Воно було водянистим і позбавленим смаку, але хрумким. Він відкусив більший шматок і без особливого задоволення взявся жувати його.

— Навряд чи вони їстівні.

Лоґен обернувся, вражений почутою тут північною говіркою, як і тим, що з ним узагалі заговорили. Його сусід, високий, худорлявий чоловік з різко окресленим, покраяним борознами обличчям, нахилився до нього, ніяково всміхаючись. Він здався Лоґену віддалено знайомим. Чоловік був на змаганні — подавав клинки хлопцеві, котрий раніше вартував біля брами.

— А-а, — пробурмотів Лоґен з набитим ротом. — Смак рослини дедалі гіршав. — Перепрошую, — сказав він, зрештою ковтнувши, — я не дуже знаюся на цих речах.

— Та я, чесно кажучи, теж. Яке воно на смак?

— Паскудне.

Логен невпевнено тримав пальцями недоїдену квітку. Кахляна підлога була бездоганно чистою. Кидати рослину під стіл здавалося сумнівним рішенням. Собак тут також не було, але навіть якби й були, він сумнівався, що вони б таке їли. Собаці би вистачило клепки, на відміну від нього. Він поклав рослину на металеву таріль і витер пальці об груди, сподіваючись, що ніхто цього не помітив.

— Мене звуть Вест, — назвався чоловік, простягаючи руку. — Я родом з Енґлії.

Лоґен поручкався.

— Дев'ятипалий, з клану бріннів. Народився на північ від Високогір'я.

— Дев'ятипалий?

Лоґен продемонстрував обрубок пальця, і чоловік кивнув.

— А, зрозуміло. — Він усміхнувся так, наче згадав щось веселе. — Колись, ще в Енґлії, я чув пісню про дев'ятипалого чоловіка. Як же його звали? Кривава Дев'ятка! Точно! — Лоґен відчув, як його усмішка почала зникати. — Типова північна пісня, знаєш, про жорстокість і таке інше. Він зітнув гори голів, цей Кривава Дев'ятка, спалював міста і мішав кров з пивом абощо. Це ж не ти був, га?

Чоловік жартував. Лоґен нервово засміявся.

— Ні-ні, я ніколи про нього не чув, — відхрестився він, але, на щастя, Вест уже перейшов до наступної теми.

— Слухай, я бачу, ти в свій час пройшов кілька боїв.

— Так, кілька колотнеч мені траплялось.

Було безглуздо заперечувати очевидне.

— Ти знаєш цього типа, якого називають королем північан? Чоловіка на ймення Бетод?

Лоґен скосив очі вбік.

— Знаю.

— Ти воював проти нього?

Логен скривився. В роті зоставався кислий присмак рослини. Він зробив ковток із кубка.

— Гірше, — поволі відказав він, опускаючи кубок на стіл. — Я воював за нього.

Це, схоже, лише збурило цікавість чоловіка.

— Отже, ти знаєш про його тактику і військо. Про те, як він веде війну?

Логен кивнув.

— Що ти можеш розповісти мені про нього?

— Що він — найпідступніший і найбезжальніший противник, який не знає ні сумнівів, ні пощади. Повір мені, я ненавиджу цього чоловіка, але такого отамана, як він, не було ще з часів Скарлінґа Худлеса. В ньому є щось таке, за що його люди поважають, чи бояться, чи принаймні підкоряються. Бетод може зігнати зі своїх воїнів сім потів, щоб тільки прийти на поле битви першим і зайняти вигідніші позиції, але стараються вони тому, що він приносить перемоги. Коли треба, Бетод обережний, а коли треба — безстрашний, і він не промине жодної деталі. Він обожнює всілякі воєнні хитрощі — пастки і засідки, фальшиві атаки й обманні маневри, раптові напади на непідготовленого ворога. Шукай його там, де не очікуєш знайти, і готуйся, що він буде найсильнішим там, де видається найслабшим. Найбільше стережись його тоді, коли він начебто збирається втікати. Більшість людей його боїться, а ті, котрі не бояться — дурні.

Логен взяв із тарілки квітку і почав ламати стебло