Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін
Так Ґолум і застав їх через багато годин, коли повернувся, тихцем виповзши на стежку з пітьми попереду. Сем зіперся на камінь, його голова хиталася з боку на бік, він важко дихав. У нього на колінах спочивала голова Фродо, який міцно спав; на його білому чолі лежала одна брунатна Семова рука, а друга м'яко вклалася йому на груди. Їхні обличчя були спокійні.
Ґолум подивився на обох. На його худющому голодному обличчі промайнув дивний вираз. Світло в його очах згасло, вони потьмяніли, стали сірими, старими й утомленими. Нещасного аж скрутило від болю: відвернувшись, він глипнув на стежку вгорі й затрусив головою, ніби всередині нього тривала суперечка. Потому знову підсунувся ближче і, повільно випроставши тремтячу руку, дуже обережно торкнувся коліна Фродо, — той дотик майже нагадував пестощі. На коротку мить, якби котрийсь зі сплячих побачив його, перед їхнім поглядом постав би старий зморений гобіт, котрого зсушили надто довгі літа, які позбавили його друзів і родичів, лук і потоків юності, — стара змучена голодом жалюгідна істота.
Проте від того дотику Фродо поворухнувся і тихо скрикнув уві сні, тож Сем відразу прокинувся. Перше, що він побачив, — це Ґолума, який, на його думку, «підкрався до господаря».
— Гей, ти! — обурився Сем. — Що ти собі надумав?
— Нічого, нічого, — тихо пробелькотів Ґолум. — Гарнесенький хазяїн!
— Отож-бо, — відказав гобіт. — Де це тебе носило, старий негіднику: тишком утік кудись і нишком припхався назад?
Ґолум позадкував, і під його важкими повіками знову заграли зелені вогники. Він був схожий на павука: зігнув усі чотири кінцівки, присів і вирячив очі. Коротка мить незворотно минула.
— Тишком, нишком, — просичав Ґолум. — Гобіти завжди такі чемні, так! Смеаґол веде їх таємним шляхом, якого ніхто інший не знайде. Стомлений він, спраглий, так, спраглий, але веде їх і шукає стежок, а вони кажуть: «Нишком, тишком». Дуже добрі гобіти, о, так, мій безцінний, дуже добрі.
Сем відчув легкий докір сумління, та від того його довіра до цієї потвори не зросла.
— Вибач, — сказав він. — Вибач, одначе ти розбудив мене. А я не повинен був спати, і це мене роздратувало. Та пан Фродо — він був дуже втомлений, і я попросив його трохи подрімати, ну, і отак воно. Вибач. Але де ти був?
— Нишпорив, — відказав Ґолум, але зелені вогники в його очах іще не пригасли.
— О, ну, гаразд, — сказав Сем, — нехай буде по-твоєму! Думаю, це не дуже далеко від правди. І тепер нам усім найліпше нишком ушиватися звідси. Котра година? Це ще вчора чи вже завтра?
— Завтра, — відповів Ґолум, — тобто було завтра, коли гобіти заснули. Це дуже нерозумно, дуже небезпечно — якби бідолашний Смеаґол не наглядав за ними нишком.
— Здається, це слово невдовзі нам набридне. Розбуджу-но я господаря.
Сем лагідно відкинув пасмо, що спадало Фродо на чоло, і, нахилившись, тихо озвався до нього:
— Прокидайся, пане Фродо! Прокидайся!
Фродо стрепенувся, розплющив очі й усміхнувся, побачивши схилене Семове обличчя.
— Чи не зарано ти мене будиш, Семе? Ще ж темно!
— Так, але тут завжди темно, — відповів Сем. — Ґолум повернувся, пане Фродо, й він каже, що вже завтра. Тож мусимо йти далі. Останнє зусилля.
Фродо глибоко вдихнув і сів.
— Останнє зусилля! Здоров, Смеаґоле! Знайшов собі поживу? Відпочив трохи?
— Нема їжі, нема відпочинку, нічого немає для Смеаґола, — сказав Ґолум. — Він нишпорка.
Сем цмокнув язиком, але стримався.
— Не обзивай сам себе, Смеаґоле, — відказав Фродо. — Це не мудро, навіть якщо прізвисько для тебе доволі справедливе.
— Смеаґол повинен брати те, що йому дають. А це прізвисько дав йому добрий хазяїн Семвайз — гобіт, котрий стільки всього знає.
Фродо зиркнув на Сема.
— Так, пане, — погодився той, — я обізвав його, бо зненацька прокинувся зі сну і геть не очікував побачити його поруч. Я вже сказав йому, що шкодую, хоча незабаром, напевно, вже не шкодуватиму.
— Ну, тоді нехай це залишиться в минулому, — сказав Фродо. — Та ми: я і ти, Смеаґоле, — здається, дійшли до домовленого місця. Кажи-бо. Ми зможемо пройти решту шляху самі? Бо вже видно прохід, видно вхід до Мордору, тож якщо ми зі Семом зможемо ним скористатися, то ти виконав нашу домовленість. Ти зробив усе, що обіцяв, і тепер вільний: вільний податися назад до їжі та до відпочинку, куди тобі заманеться, тільки не до прислужників Ворога. І колись, можливо, ти отримаєш від мене винагороду — ти й усі інші, хто мене пам'ятатиме.
— Ні, ні, ще ні, — заскавучав Ґолум. — О, ні! Самі вони не знайдуть стежки, чи не так? Так, звісно, так. Невдовзі буде тунель. Смеаґол мусить іти вперед. Нема їжі. Нема відпочинку. Не зараз.
Розділ 9
Лігво павучихи
ожливо, Ґолум мав рацію, тож уже і справді на став день, але гобіти не помітили суттєвої різниці, хіба що важке небо понад ними було не таке страхітливо чорне, як раніше, а нагадувало натомість розлогу димову заслону; глибока нічна темрява, що й досі тулилася десь по щілинах і ямах, поступилася місцем непевним сірим тіням, які огортали кам'янистий світ довкола. Мандрівники: Ґолум попереду, а гобіти, пліч-о-пліч, за ним — простували вгору довгою ущелиною між шпилів і колон побитих вітром та негодою скель, які стояли обабіч, мов велетенські безформні статуї. Ніде не чути було ні звуку. Приблизно за півтори версти попереду бовваніла чимала сіра стіна — остання величезна гряда висхідних кам'янистих гір. Що ближче вони підступали до неї, то темнішою та вищою вона здавалась, аж нарешті, здійнявшись високо-високо вгору, заступила собою все, що було за нею. Біля її підніжжя лежав густий морок. Сем принюхався.— Фе! Той дивний запах! Він дедалі сильнішає! — озвався гобіт.
І ось вони ввійшли в морок і побачили там устя печери.
— Це — вхід, — тихо просичав Ґолум. — Це — початок тунелю.
Та він не сказав, як називається той прохід — Торех-Унґол, Лігво Павучихи. Неприємним запахом відгонило саме звідти: то був не нудотний сопух розкладання, як на морґульських луках, а огидний сморід, ніби десь там, у пітьмі, зібрали та зберігали невідь-яку бридоту.
— Це
