Вовки Кальї. Темна вежа V - Стівен Кінг
Каллаген кивнув.
— Переді мною наче був Ровен, тільки з довгим білявим волоссям і грудьми. Його сестра-близнюк. Вона розсміялася. Спитала, чи я, бува, не побачив привида. Я почувався… поза реальністю. Неначе мене перекинуло до котрогось із тих інших світів, схожого на реальний — якщо такий існує, — але трохи відмінного. Я відчув шалене бажання витягти гаманець і перевірити, хто на купюрах. І не лише через їхню подібність. Через її сміх. Вона сиділа коло чоловіка з її лицем (припускаючи, звісно, що під усіма тими бинтами в нього ще лишилося лице) і сміялася.
— Ласкаво просимо до палати дев’ятнадцять лікарні Тодеш, — сказав Едді.
— Прошу?
— Дон, я лише хотів сказати, що це почуття нам знайоме. Всім. Продовжуй.
— Я відрекомендувався і спитав, чи можу я зайти. А питаючи, думав про Барлоу, вампіра. Вона запевнила мене, що я можу зайти. Сказала, що приїхала з Чикаго, щоб бути з ним в його «час закриття», як вона це назвала. А потім тим самим приємним голосом додала: «Я одразу вас упізнала. Через шрам на руці. У листах Ровен розповідав, що ви, напевно, були релігійною людиною в своєму іншому житті. Він весь час говорив про інше життя людей, маючи на увазі той період, коли вони ще не почали пити, вживати наркотики, не збожеволіли чи все разом. То як, він не помилявся?» Усе це тим приємним голосом. Як жінка, що вела світську бесіду на коктейлі. І Ровен лежав з перебинтованою головою. Якби на ньому були сонячні окуляри, він виглядав би точнісінько як Клод Рейне у «Людині-невидимці».
Я зайшов. Сказав, що справді колись був релігійною людиною, але це вже в минулому. Вона простягнула руку. Я теж простягнув, бо подумав, що…
ШІСТЬ
Він простягає руку, бо вирішив, що вона хоче з ним привітатися. Його надурив приємний голос. Він не усвідомлює, що Ровена Маґрудер Роулінґс насправді піднімає руку, а не подає її. Спершу він навіть не усвідомлює, що його вдарили, до того ж сильно — у лівому вусі дзвенить, з лівого ока течуть сльози. Він чомусь думає, що раптове тепло, яке піднімається у його лівій щоці, — то якась химерна алергічна реакція, можливо, на стрес. Ровена насувається на нього, по її обличчю, моторошно схожому на обличчя Ровена, течуть сльози.
— Підійди, подивись на нього, — каже вона. — Знаєш що? Це інше життя мого брата! Єдине, яке в нього лишилося! Ближче підійди, щоб краще роздивитися. Вони викололи йому очі, вирізали одну щоку. Крізь неї видно зуби. Ку-ку! У поліції мені показали фотографії. Спершу не хотіли, але я наполягла. Вони пробили йому дірку в серці, але її лікарі залатали. Він помирає через печінку, її теж проштрикнули.
— Міс Маґрудер, я…
— Місіс Роулінґс. Але це не твоє діло. Давай, іди. Добре подивися. Подивися, що ти з ним зробив.
— Я був у Каліфорнії. Прочитав у газеті…
— Ну звісно. Я й не сумнівалася. Але ти єдиний, до кого я можу дістатися, не розумієш? Єдиний, хто був до нього близький. Інший його друзяка вмер від хвороби гомиків; а решта не тут. Вони їдять дармове їдло в його нічліжці чи обговорюють те, що сталося, на своїх зборах. Обговорюють, що вони відчувають через це. Що ж, преподобний Каллаген — чи то пак отче? Я побачила твій хрест на власні очі. Я скажу тобі, які почуття він у мене викликає. Він… мене… БІСИТЬ. — Вона не підвищує свого приємного голосу, але коли він розтуляє рота, щоб відповісти, вона притискає йому до губ вказівного пальця і вкладає в цей притиск стільки сили, що він вирішує мовчати. Нехай виговориться, чом би й ні? Багато років він уже не слухав сповіді, але це те саме, що їздити на велосипеді.
— Він закінчив Нью-Йоркський університет з відзнакою, — каже вона. — Ти про це знав? Отримав другу премію на поетичному конкурсі Белуа тисяча дев’ятсот сорок дев’ятого року, ти не знав? А він тоді був ще студентом! Написав роман… чудовий роман… він лежить на моєму горищі, припадає порохом.
Каллаген відчуває, як йому на обличчя падає м’яка тепла роса. Краплі її слини.
— Я просила його, ні, я благала його не кидати писати, а він лише посміявся з мене, сказав, що він нездара. «Нехай це роблять Мейлери, О’Хари та Ірвіни Шоу, — сказав він, — люди, які справді на це здатні. А в мене все це закінчиться тим, що я опинюся в якомусь кабінеті вежі зі слонової кістки, пахкатиму пінковою люлькою й виглядатиму як містер Чіпс».
— І це було б непогано, — каже вона, — але потім він вплутався у програму «Анонімні алкоголіки», а звідти недалеко було й до нічліжки. Й друзів. Таких, як ти.
Каллаген шокований. Він ніколи не чув, щоб слово «друзі» вимовляли так презирливо.
— Але де вони тепер, коли він гасне на очах? — запитує в нього Ровена Маґрудер Роулінґс. — Гмм? Де всі ті люди, яких він зцілив, усі ті газетні репортери, які називали його генієм? Де Джейн Полі? Вона брала в нього інтерв’ю в шоу «Сьогодні». Двічі! Де та бісова мати Тереза? В одному з листів він писав, що її називали маленькою святою, коли вона відвідувала їхню «Домівку». А зараз йому не завадила б свята, моєму братові не завадила б свята, яка поклала б на нього руки й зцілила. То де, в біса, та свята?
По її щоках течуть сльози. Груди здіймаються й опадають. Вона прекрасна і жахлива. Каллаген згадує Шиву, бога-руйнівника в індуїзмі. «Але в неї замало рук», — думає він і притлумлює в собі шалене бажання розреготатися.
— Їх тут нема. Тут лише я і ти, правда? І він. Він міг би одержати Нобелівську премію з літератури. Або навчати чотириста студентів щорічно впродовж тридцяти років. Міг би вплинути своїм розумом на дванадцять тисяч душ. А він лежить у лікарні з пошматованим обличчям, а на лікування його хвороби… якщо це хвороба, коли тебе ріжуть на шматки… труну й похорон підуть пожертви з його довбаного притулку.
Вона дивиться на нього, її обличчя відкрите, на губах посмішка, щоки блищать від сліз, а з носа звисають шмарклі.
— У його попередньому іншому житті, отче Каллаген, він був Вуличним янголом. Але це його останнє інше життя. Гламурно, чи не так? Я йду до кафетерію випити каву й з’їсти булку. Пробуду там близько десяти хвилин. Цього цілком вистачить для твого візиту. Зроби мені ласку: щоб тебе тут не було, коли я повернуся. Мене
