Учень убивці - Робін Хобб

— Ну, гадаю, час іти до Регала, — сказав Барріч.

— Якщо ми не підемо, то ніколи не дізнаємось, чого він хотів, — додав я.

— В тебе якийсь дивний настрій, — сказав Барріч без тіні посмішки. — Ти говориш, як блазень. На тебе це не схоже.

— А блазень розмовляє з тобою? — поцікавився я.

— Іноді, — відповів Барріч і взяв мене за руку, щоб допомогти.

— Таке враження, що чим ближче до смерті, тим кумедніше це виглядає, — зізнався я.

— Тобі, може, й весело, — сердито бовкнув Барріч. — Мені цікаво, чого він хоче.

— Домовитися, що ж іще? Якщо він торгуватиметься, то варто якось цим скористатися.

— Ти так говориш, наче у Регала є здоровий глузд. Але я не помічав за ним такого. І я завжди ненавидів придворні інтриги, — поскаржився Барріч. — Як на мене, краще чистити стайню.

З цими словами він знову підхопив мене, щоб я не впав.

Якщо мені колись було цікаво, як корінь смерті діє на жертву, то тепер я це точно знав. Я не думав, що помру від нього, але й не відав, як довго проживу. Ноги тремтіли, і я ледь тримався за Барріча. Відчував, як час від часу мої м’язи судомило. Не міг передбачити, як працюватимуть мої легені та серце. Хотів завмерти, аби прислухатися до власного тіла й зрозуміти, що з ним сталося. Але Барріч терпляче вів мене. Нюхач плентався позаду.

На відміну від Барріча, я жодного разу не одвідав місцеву лазню. Це була окрема споруда у формі закритого тюльпана, в центрі якої пульсувало й парувало джерело-гейзер. Біля входу стояв ч’юрд. Я впізнав його: він учора вночі ніс смолоскип. Якщо він і здивувався тому, що я знову тут, то ніяк цього не виказував. Він відійшов убік, наче очікував на нас. Барріч потягнув мене вгору сходами.

У повітрі клубочилась пара. Я відчував її мінеральний запах. Ми поминули дві кам’яні лави. Барріч обережно рухався слизькою підлогою, викладеною плиткою. Ми підійшли до джерела. Воно було обкладене цеглою. Звідти вода розтікалася канавками в інші, менші ванни. Температура води залежала від довжини канавки та глибини ванни. Пара і шум доповнювали одне одного. Мені це не сподобалось; я ледве дихав. Коли мої очі призвичаїлись до темряви, я побачив Регала, який лежав в одній із більших ванн. Він подивився на нас.

— А, — сказав він, наче був дуже задоволений. — Август говорив, що Барріч приведе тебе. Гадаю, ти знаєш, що принцеса пробачила тобі вбивство свого брата? Таким чином вона вберегла тебе від справедливої кари. Принаймні тут. Думаю, що це марна трата часу, але нам бажано дотримуватися місцевих звичаїв. Вона сказала, що вважає тебе своїм родичем, тому я повинен до тебе ставитися як до рівного по крові. Вона не розуміє, що ти народився не в законному шлюбі, тому в тебе немає жодних кровних прав. Ну, гаразд. Можливо, ти відпустиш Барріча і приєднаєшся до мене? Це тобі допоможе. Я бачу, що тобі незручно, коли висиш, як сорочка на білизняній мотузці.

Він говорив так щиро й увічливо, наче не здогадувався про те, як я його ненавиджу.

— Що ти хотів мені розповісти, Регале? — байдуже запитав я.

— Може, ти відішлеш Барріча? — знову запитав він.

— Я ж не дурень.

— Можу посперечатися. Ну, добре. Тоді я сам.

Ч’юрд добре замаскувався в клубах пари, а його кроки приглушив шум води. Він був вищий за Барріча, і коли той повертався, то ч’юрд уже замахувався палицею. Якби Барріч не тримав мене, то ухилився б від удару. Барріч відхилив голову, але ч’юрд ударив його по ній з жахливим різким звуком, як сокира, що рубає дерево. Барріч упав, і я разом з ним, наполовину опинившись в одній з менших ванн з водою, яка мало не кипіла. Мені вдалося викотитися з неї, але я не зміг встати: ноги не слухалися. Біля мене нерухомо лежав Барріч. Я простягнув руку до нього, але не зміг торкнутися.

Регал встав і вказав на Барріча, звертаючись до ч’юрда:

— Мертвий?

Ч’юрд кóпнув Барріча й кивнув.

— Чудово. — Регал зрадів. — Відтягни його назад за оту глибоку ванну в кутку. Потім вільний.

Затим він звернувся до мене:

— Сюди, певно, до закінчення церемонії не прийде жодна душа: всі поринули в боротьбу за найкраще місце. А в тому кутку… ну, ледве чи його знайдуть раніше за тебе.

Я не міг нічого відповісти. Ч’юрд нахилився і взяв Барріча за щиколотки. Доки він його відтягував, копиця його чорного волосся залишала криваву смугу на плитці. Моя кров закипіла від ненависті, відчаю та дії отрути; голова закрутилась. Всередині в мене з’явився холоднокровний задум, але потім зник. Я вже не сподівався вижити. Але то байдуже. Для мене головне — попередити Веріті й помститися за Барріча. У мене не було жодних планів, зброї та можливостей. Як порадив би Чейд, варто тягнути час. Чим довше так протягнеш, тим більша ймовірність, що з’явиться якась можливість. Треба його затримати. Може, хтось прийде перевірити, чому принц не одягається до весілля. Може, ще хтось захоче сходити до лазні перед церемонією. Треба якось відвернути його увагу.

— Принцеса… — почав я.

— Це не проблема, — перебив Регал. — Принцеса не пробачала Барріча, тільки тебе. Те, що я зробив з ним, — лише моя справа. Він зрадник, і він за це заплатив. Чоловік, який позбувся його, дуже любив свого принца Раріска, тому він не заперечував.

Ч’юрд покинув лазню, навіть не обернувшись. Я кволо шкрябав слизьку плитку, але не знайшов, за що зачепитись. У цей час Регал ретельно витирався. Коли ч’юрд вийшов, він став біля мене.

— Хіба ти не гукатимеш на допомогу? — весело запитав він.

Я перевів подих і відігнав свій страх, зібравши все своє презирство до Регала.

— А кого? Хто мене почує в такому шумі?

— А, бережеш сили. Мудро, хоч і безглуздо.

— Гадаєш, Кеттрікен нічого не довідається?

— Вона лише дізнається, що ти пішов у лазню, а у твоєму стані це дуже нерозважливо. Посковзнувся й упав у окріп. Який сором!

— Регале, це безумство. Скільки людей ти зможеш убити? Як ти