Танок з драконами - Джордж Мартін
— Нам не треба пісень про шляхетних і звитяжних вигнанців, — цокотів євнух своїм набридливим голосом. — Хто гине смертю хоробрих — того довго пам’ятають, а боягузів та п’яниць швидко забувають.
«Що євнух може знати про честь воїна?» Гриф погодився на євнухову оборудку заради добра для хлопця, але не почав її від того любити. «Хоч би дожити побачити малого на Залізному Престолі. Відтак Варис заплатить за свою зухвалість, і за всі інші образи теж. Отоді побачимо, кого швидше забудуть.»
Намет отаман-полковника було шито з золототканої парчі та оточено кільцем високих списів із визолоченими черепами на кінцях. Один із черепів був більший за інші та моторошно спотворений; під ним висів ще один, не більший за кулачок дитини. «Маелис Мерзенний та його безіменний брат.» Інші черепи один від одного різнилися мало, хіба що деякі були потріскані від ударів, що принесли смерть хазяям, а один мав підпиляні на вістря зуби.
— Котрий тут Милош? — мимоволі запитав Гриф.
— Онде наприкінці, — вказав Буйцвіт. — Чекайте. Я про вас оголошу.
Він прослизнув до намету, залишивши Грифа з роздумами та спогадами перед золотим черепом старого друга. За життя пан Милош Тойн був на обличчя бридкий, як гріх. Його уславлений пращур, темнавий та хвацький Теренс Тойн, про якого склали безліч пісень, мав таке прегарне обличчя, що й королівська коханка не встояла перед спокусою. Милош, навпаки, мав вуха, наче ручки дзбана, криву щелепу і найбільший ніс, бачений Джоном Конінгтоном за життя. Втім, коли він до тебе посміхався, ніщо з того не важило. Чорносердом його кликали за знак на щиті, але Милошеві припав до смаку натяк, що так красномовно проказувало його прізвисько.
— Отаманові на користь, коли його бояться — хоч друзі, хоч вороги, — зізнався він одного разу. — Мають мене за безжального горлоріза — то й нехай.
Насправді все було навпаки — воїн аж до кісток, Тойн був лютий у битві, але завжди правдивий у суді, батько своїм воякам, щедрий та милостивий до вигнаного князя Джона Конінгтона.
Смерть позбавила пана Милоша вух, носа і теплоти у посмішці — хоча сама посмішка лишилася, перетворившись на блискучий золотий вишкір. Шкірилися усі черепи на жердинах — навіть Лихого Булата на високому ратищі посередині. «Чого йому зуби шкірити? Він помер переможений і самотній, розчавлений поневіряннями у чужій землі.» На смертному ложі пан Аегор Водограй віддав свій уславлений наказ: виварити плоть із черепа, вмочити у розтоплене золото і нести на жердині перед полком, коли той перетне море, щоб повернути вигнанцям Вестерос. Його наступники наслідували приклад першого полковника.
Якби вигнання Джона Конінгтона обернулося інакше, він міг би стати одним із тих наступників. У полку він прослужив п’ять років, піднявся з лав вояцтва до почесного місця правиці Тойна. Якби він лишився, то найвірогідніше, після смерті Милоша саме його обрали б отаман-полковником замість Гаррі Стрікланда. Але Гриф не шкодував про обраний шлях. «Коли я повернуся на Вестерос, то не черепом на жердині.»
З намету виступив Буйцвіт.
— Заходьте!
Коли вони ввійшли, старшина «Золотої Дружини» підвелася з ослонів та похідних стільців. Старі приятелі привітали Грифа посмішками та обіймами, нові обличчя — стриманіше. «Не всі тут такі раді нас бачити, як показують.» За деякими з посмішок він відчував гострі ножі. Донедавна більшість із присутніх вірила, що Джон Конінгтон лежить собі тихо в могилі — поза сумнівом, дехто й досі був переконаний, що саме там місце людині, яка обікрала своїх братів по зброї. Втім, на їхньому місці Гриф почувався б так само.
Пан Франклин назвав імена. Чимало з сердюцьких очільників мали байстрюцькі прізвища, як і сам Буйцвіт: Водограї, Схили, Камінці. Хтось пишався — заслужено чи ні — іменами, що гучно гриміли у історії семи королівств Семицарства; Гриф нарахував двох Моців, трьох Пиків, Мулла, Мандригулю, Лотстона, двійко Коліїв. Не всі з них, вочевидь, були правдиві — у охочих найманих полках ти міг зватися, як тобі заманеться. Та байдуже, під справжнім ім’ям чи під вигаданим — сердюки не вміли жити без варварських розкошів на показ. Як багато їхніх братів по ремеслу, вони тягали власні земні статки просто на своїй особі: прикрашали мечі коштовними каменями, панцери — срібним і золотим карбом, вдягали важкі гривні на шиї та обручі на руки, тонкі шовки на спину, а на пальці — стільки золотих перснів, що вистачило б на викуп за вельможного князя. Кожен перстень позначав рік служби у «Золотій Дружині». Марк Мандригуля, у котрого на щоці побитого віспою обличчя зяяла яма — то його гарячим залізом позбавили рабської позначки — носив також ланцюг із золотих черепів.
Не всі у старшині походили з Вестеросу. Чорний Балак мав шкіру чорну, мов сажа, а волосся — біле, як молоко, прибув з Літніх островів і очолював полкових лучників ще з часів Чорносерда. На собі він мав неймовірно барвисту накидку з зеленого та жовтогарячого пір’я. Схожий на кощавий труп волантинець Горис Едорієн замінив Стрікланда на посаді полкового скарбника. На одне його плече було накинуто пардову шкуру; волосся червоне, мов кров, спадало на рамена масляними кучерями, хоча гостра борода була чорна. Очільник вивідачів та пластунів був Грифові незнайомий — лисенієць на ім’я Лисоно Маар із бузковими очима, біло-золотим волоссям та пухкими вустами, яким позаздрила б хвойда. З першого погляду Грифові навіть здалося, що то жінка — тим паче, що нігті його були фарбовані ліловим, а вуха обтяжували перли та аметисти.
«Привиди та облудники, — подумав Гриф, розглядаючи їхні обличчя. — Втікачі з забутих війн та придушених повстань, поплічники невдах і вигнанців, братство програної справи і втраченої величі, зганьблене та позбавлене спадку. Отаке я маю військо. Отаку ми маємо надію.»
І обернувся до Гаррі Стрікланда.
Галайда Гаррі мало чим скидався на воїна. Чолов’яга чималого обсягу в череві, з великою круглою головою, м’якими сірими очима та
