Віщі сестри - Террі Пратчетт

Сержант став струнко і почав дивитися перед собою. 

— Ні, сер! — доповів він голосом підлеглого, який нарешті наважився сказати начальству всю правду. — Вона пригостила мене коржиком. 

— Коржиком? 

— Достоту так, сер. У ньому ще була смородина, сер. 

Деякий час Шельметь просидів непорушно, ведучи непомітну ззовні, але відчайдушну боротьбу за внутрішній мир. Нарешті він змусив себе вимовити: 

— А що ваші люди? 

— Вони теж отримали по коржику, сер. Всі, крім юного Роджера, якому через хворобу заборонено вживати фрукти та ягоди. 

Герцог знову важко осів на лаву під вікном і увіткнувся обличчям у долоні. «Я народився, щоб бути правителем долин, подумав він. Місць, де все рівне, де погода передбачувана і де люди не схожі на зроблених з тіста! Цікаво, а чим же пригощали Роджера?» 

— Йому дали тортика, сер. 

Герцог втупився в дерева. Він був розлючений. Він був дуже розлючений. Але двадцять років шлюбу з леді Шельметь навчили його контролювати не лише свої емоції, а й навіть свої інстинкти. Відтак ані найменший порух найменшого м’яза не видав гарячкової роботи його думки. Втім, наразі з темних глибин його свідомості спливло відчуття, на яке раніше герцогові постійно не вистачало часу: на поверхні з’явився спинний плавець цікавості. 

Попередні п’ятдесят років герцогові цілком непогано велося без роздумів про можливу користь цікавості. Ця риса не належала до тих, що культивуються в аристократичних колах. Він завжди вважав тверду впевненість куди кориснішою навичкою. Проте тепер йому видалося, що в певних випадках цікавість може мати свої переваги. 

Сержант стояв серед кімнати з флегматичним виглядом людини, яка чекає наказу і готова чекати на нього, доки континентальний дрейф не зрушить її з посту. Він багато років провів на необтяжливій службі у ланкрських королів, і це давалося взнаки: поки все його тіло щосили пнулося стояти «струнко», його живіт, попри все, уперто тримав стійку «вільно». 

Погляд герцога впав на блазня, який сидів на своєму табуретику біля трону. Скоцюрблений чоловічок підняв очі, знітився і незграбно поворухнувся, видавши приглушені трелі дзвіночків на своєму костюмі. 

Герцог прийняв рішення. Щоб добитися перемоги, потрібно знайти слабкі місця супротивника. Він спробував відігнати думку про те, що до слабких місць належали, наприклад, нирки покійного короля на темних сходах, і зосередитися на тому, до чого ще слід було докласти рук. 

…Руки. Він шкріб і шкріб, але, схоже, це не давало жодного результату. Врешті-решт він спустився в підземелля, і взяв одну з катових дротяних щіток, і шкріб та шкріб ще й нею. Та результату не дало і це. Навпаки, стало гірше: що сильніше він шкріб, то більше крові було на руках. Він злякався, що з’їхав з глузду… 

Він загнав цю думку в підсвідомість. Слабкі місця. Ось що важливо. Скажімо, блазень мав вигляд суцільного слабкого місця. 

— Ви вільні, сержанте. 

— Слухаюсь, — сказав сержант і дерев’яним кроком вийшов з кімнати. 

— Блазню? 

— Звеселімося, сер?[13] — нервово запропонував блазень і швидко пробігся струнами ненависної йому мандоліни. 

Герцог всівся на трон. 

— Одне весілля в мене вже колись було, — відгукнувся він. — Мені більш ніж достатньо. Ти, блазню, краще дай мені пораду. 

— Воля ваша, дядечку! 

— І я тобі не дядечко, затям собі. Таке мені з пам’яті не вилетіло б, — сказав лорд Шельметь, дедалі більше нахиляючись уперед, аж доки його довгий ніс не опинився за кілька дюймів від спотвореного жахом обличчя блазня. — Якщо почнеш свою наступну репліку з «дядечку», «воля ваша» чи «звеселімося», це тобі вилізе боком. 

Блазень мовчки поворушив губами, після чого сказав: 

— Як щодо «я вас прошу»? 

Герцог умів відчувати, коли варто послабити тиск. 

— Це я ще зможу пережити, — пробурчав він. — Сподіваюся, ти теж. Тільки не здумай чогось утнути, — він підбадьорливо усміхнувся. — Отже, як давно ти працюєш блазнем, хлопче? 

— Я вас прошу, шановний…[14] 

— «Шановних», — урвав герцог, здіймаючи руку, — залишмо там, де їм місце. 

— Я вас прошу, ша… сер, — видушив блазень, нервово ковтаючи слину. — Все життя, сер. Сімнадцять років практикую ху… художню творчість, сер. З підліткового віку. Як і мій батько раніше. І мій дядечко у ті ж часи. І мій дідусь ще до них. І його… 

— Весь твій рід блазнював? 

— Професійна династія, сер, — пояснив блазень, квапливо додавши: — Прошу. 

Герцог знову посміхнувся, але блазень був надто знервований, щоб розібрати, посмішка це чи вишкір. 

— Ти ж тутешній, чи не так? — спитав герцог. 

— Так, ша… так, сер. 

— В такому випадку, ти знаєшся на місцевих забобонах і такому іншому? 

— Гадаю, так, сер, я вас прошу, сер. 

— Чудово. Де ти спиш, о мій вірний блазню? 

— У стайнях, сер. 

— Відтепер можеш спати в коридорі під дверима моїх покоїв, — милостиво повідомив герцог. 

— Ох! 

— А зараз, — промовив герцог так солодкаво, що голос його обволік блазня, як патока пудинг, — зараз розкажи мені про відьом… 

Тієї ночі замість густої й теплої соломи королівських стаєнь блазень спав на чудовій королівській плитці у коридорі, де гуляли протяги. 

— Який ідіотизм, — сказав він сам собі. — Але звеселімося — може, це ще не цілковитий ідіотизм? 

Він неспокійно куняв, й уві сні йому постійно марилась розмита постать, що навіщось всіляко намагалася привернути його увагу. Тож він лише нечіткими уривками чув розмову лорда та леді Шельметь по той бік дверей. 

— Протягів таки помітно поменшало, — неохоче визнала герцогиня. 

Герцог відкинувся в кріслі й посміхнувся дружині. 

— Ну? — спитала вона. — Де ж ті відьми? 

— Сонечко, камергер таки мав рацію. Схоже, відьми тримають місцеве населення в покорі. Гвардійський сержант — і той повернувся з порожніми руками. 

«Руками…» Тяжким зусиллям волі він придушив нав’язливу думку. 

— Накажи його стратити, — швидко сказала вона. — Для прикладу іншим. 

— Люба, якщо ми приймемо таку методику дій, то рано чи пізно в нас залишиться один-єдиний солдат і нам доведеться наказати йому перерізати свою власну горлянку для прикладу самому собі. Між іншим, — м’яко додав він, — здається, в палаці щось поменшало прислуги. Ти знаєш, що я ніколи не втручаюся в… 

— То й не втручайся, — відрубала вона. — Домогосподарство веду я. І лежнів не терпітиму. 

— Не сумніваюся, тобі видніше, але… 

— Я питаю, що там з тими відьмами? Ти що, збираєшся склавши руки дивитися, як проростає пагін, здатний зруйнувати наше майбутнє? Дозволиш цим відьмам зневажати тебе? І ще — що там з короною? 

Герцог знизав плечима: 

— Не маю сумніву, вона лежить де-небудь на дні річки. 

— А як щодо малюка? Його справді віддали відьмам? Вони приносять людські жертви, як ти думаєш? 

— Схоже, що ні, — відповів герцог. 

Помітно було, що герцогиню це дещо розчарувало. 

— Ці відьми, — сказав герцог. — Скидається на те, що вони причарували місцевих. 

— Звісно, вони ж… 

— Ні, це не магія в прямому розумінні. Їх, схоже, просто дуже поважають. Вони ж зцілюють і все таке. Усе це досить дивно. Горяни ніби бояться їх і водночас пишаються ними. Виступ проти них може потягти певні ускладнення. 

— Я починаю думати, — похмуро сказала герцогиня, — що тебе вони теж причарували. 

Насправді герцог був заінтригований. Влада над людьми дійсно завжди діяла на нього ніби якісь темні чари (власне, це було головною причиною, з якої він одружився