Кров Дракона. Хто із нас жертва? - Назар Мулік

Затягнувши ремінь на поясі, він прийнявся взбиратися по дорозі, яка далі й далі ставала все крутішою та важчою.

Чаклун раз за разом послизався, не раз падав на коліна, боляче забиваючись, але терпів біль, стиснувши зуби та з упевненістю дивився на гору, яка зараз стала ще більшою та темнішою, аніж до підйому. Хмари над ним стали швидко темнішати й десь із сходу, із боку Лютого моря, почулося відлуння грому.

Мигнула блискавка, освітивши місцевість навколо гори. Від побаченого Благандійського Чаклуна пересмикнуло. У самому низу, біля початку підйому, стояла істота із металевою палицею в руках. Очі її навіть в темряві палали червоним, а порватий плащ наче змія віявся на вітрові.

«Зараза і чума! Як вони мене знайшли?»

Фалмін, більше не дивившись вниз, доклав ще більше зусиль, аби якомога швидше взібратися нагору. Розкати грому було чутно все ближче. Наближалася буря. Фалмін здогадувався, що це не просто грім та блискавка.

Зверху почулися віддалені голоси. Зробивши останнє зусилля, чаклун вибрався наверх, побачив відчинені навстіж дерев’яні ворота, а також списи, на які були насаджені голови диких звірів і навіть декілька скальпів людей.

Нарешті підвівшись у повний зріст, Фалмін повільно витягнув із піхов меча, обережно покрокував до відчинених воріт, від яких віяло запахом чогось гнилого. Він вловив чіткий писклячий голос, щось зашипіло й зашкварчало. Цієї миті чаклун пройшов крізь ворота й опинився на плато. Посередині стояв величезний казан, в якому щось булькало та іноді вспливало на поверхню. На невеличкій кам’яній сходинці горіло велике вогнище, яке кидало на скелі моторошні тіні, але Фалмін одразу ж помітив дивину — вогонь, попри свої розміри, анітрохи не давав тепла.

Його увагу привернув писк та шепіт, що доносився ліворуч. Він озирнувся, тримаючи меча перед собою. Під кам’яним навісом сиділо четверо горбатих істот, очі яких час від часу мерехтіли у світлі вогню. Облич Фалмін не бачив, але одразу збагнув, що Грудріра тут немає.

— Де друїд? — крикнув він до створінь, які здивовано придивлялися до нього. — Я шукаю Грудріра Сивобрового!

З-під навісу почувся дикий регіт, схожий на шипіння змій. Одна із невідомих жінок, а скоріше за все це були жінки, наблизилась до нього, все ще залишаючись у тіні.

— Грудрір — це ми! — крикнула пискливо.

– І не Сивоброві! — додала ще одна, голосом, від якого нудило.

— Ми навіть не його родичі! — сказала третя басом.

— Але знаємо, що з ним сталося! — прошипіла четверта, яка підійшла до першої, що стояла найближче до Фалміна. — Друїд помер! Зварився в казані багато років тому! — жінка засміялася, інші підтримали її реготом. — Не засмучуйся, ми не гірші, аніж той ідіот!

— Хто ви такі? — запитав вражено чаклун, у якого все сплуталося в голові. Перш за все виникла думка про зраду ярла, який направив його прямісінько в руки цих істот, але, скоріше за все, Харольд і сам не знав про смерть друїда. — Краще вам негайно вийти на світло.

Зрештою, йому потрібна була лише інформація. Не опускаючи меча, чаклун обійшов казан, при цьому не спускаючи очей із четвірки, яка причаїлася в темряві й мовчала, вичікуючи, що ж зробить незваний гість. Фалмін підійшов на відстань у шість кроків, зупинився, озирнувся на ворота, а потім глянув у темряву.

— Yie keul, kra-la-la! — крикнула писклячим та огидним голосом одна із жінок, очі якої на мить засвітилися червоно-жовтою злобою.

— Ialak, uhu-uhu, ewae! — прошипіла інша, схожим, але більш шиплячим голосом.

Третя і четверта мовчали. У темряві почулося якесь шепотіння. Жінки перешіптувалися, пищали та шипіли, але Фалмін не збирався чекати.

— Я прийшов сюди не битися! Мені потрібна інформація, — сказав твердо, опустивши вістря меча в землю.

Схоже, ці слова вивели жінок із рівноваги, адже вони замовкли й зараз було чутно лише булькотіння в казанку та тріщання вогню.

— Ви розумієте мене? Ви розумієте людську мову?

Фалмін думав, що вони й надалі будуть відмовчуватись. Здавалося, очі жінок стали менш ворожими. Склалося враження, що вони впізнали чаклуна.

— Ардугар, — лише й сказала одна із них. Фалмін нахмурився.

— Я Фалмін із Мальгарда.

Із темряви зненацька винирнуло обличчя. Воно було закрите маскою із дерев’яної кори, у якій були прорізані лише вирізи для очей. Фалмін від несподіванки трішки підняв вістря меча, але жінка не збиралася нападати. Коли чаклун побачив гачкуватий ніс і гострі зуби, які облизував такий же загострений язик, тоді одразу ж збагнув, хто зайняв місце друїда. «Тільки відьом тут і не вистачає!»

— Ардугар, так тебе звуть у наших колах, — сказала та, що була найближче.

Він звузив очі.

— У яких таких колах?

Із темряви залунав хор хриплого каркаючого сміху. Відьми голосно сміялися, при цьому щось говорячи своєю мовою. Фалмін, якому це набридло, зробив крок вперед, підіймаючи вістря вище.

— Я задав питання! — сказав він голосом, в якому звучала міцна сталь. Відьми замовчали.

Фалмін повільно почав крокувати до бестій, ті зашипіли, забилися далі в темряву.

— Стій, зупинись, Ардугаре, ми будемо говорити! — завила одна із них вкрай жалюгідним голосом.