Учень убивці - Робін Хобб

Регал розвалився за столом. Обабіч стояли мідні курильниці. Август стримано сидів трішки далі. Час від часу вони говорили: Август серйозно, а принц — із презирством. Я звідси не міг розчути, про що розмова, але по губах прочитав, що Август вимовив моє ім’я та слово «Скілл». Кеттрікен підійшла до Регала. Я помітив, що вона уникає струмочків диму. Регал довго говорив з нею, в’яло посміхаючись, а один раз торкнувся її руки та срібних перснів. Здавалося, він був з тих людей, які під дією диму ставали балакучими й починали вихвалятися. Кеттрікен трималася обережно, як пташка на гілці. Вона то підходила ближче й усміхалася, то відходила з серйозним обличчям. До неї підійшов Раріск і став позаду. Він швидко поговорив з Регалом, а потім узяв Кеттрікен за руку та кудись повів. Прийшов Севренз і наповнив курильницю Регала. Той скривив обличчя в дурній посмішці на знак подяки і щось вказав, обводячи рукою весь зал. Севренз засміявся й пішов. За мить з’явилися Коб і Роуд, щоби поговорити з Регалом. Август устав і роздратовано подався геть. Регал розсердився і послав Коба, щоб той привів його назад. Август повернувся, але неохоче. Регал насварив його. Август гнівно подивився на нього, а потім опустив очі й змирився. Як шкода, що я так далеко і не чую, про що вони говорять. Я відчував: вони щось готують. Можливо, це й не мало жодного стосунку до мене та мого завдання. Можливо. Але сумнів був.

Я знову перебирав у голові страхітливі факти і був упевнений, що втратив якусь важливу ланку. Хтозна, може, я йду хибним шляхом і сприймаю все надто серйозно. Можливо, найбезпечнішим рішенням буде послухатися Регала, а він хай потім несе відповідальність. Можливо, не варто гаяти час, а зразу ж перерізати собі горло.

Звісно, я міг би піти до Раріска і сказати, що, незважаючи на всі мої зусилля, Регал досі хоче його смерті, й попросити у принца прихистку. Врешті-решт, кому потрібен досвідчений убивця, який уже зрадив одного хазяїна?

Я міг пообіцяти Регалу, що вб’ю Раріска, але просто нічого не робити. Я ретельно обдумував це рішення.

Я міг сказати Регалу, що вб’ю Раріска, але вбити самого Регала. «Це все через дим, — подумав я. — Він допомагає мені прийняти мудре рішення».

Я міг піти до Барріча, зізнатися, що я вбивця, і попросити його поради.

Я міг узяти кобилу принцеси й поїхати в гори.

— Як ти почуваєшся? — запитала Джонкві, торкнувшись моєї руки.

Я збагнув, що задивився на чоловіка, який жонглював ножами та смолоскипами.

— Я довго це пам’ятатиму, — відповів я і запропонував їй прогулятися в садку, де було прохолодніше.

Пізно ввечері я з’явився у покої Регала. Цього разу мене з приємною посмішкою зустрів Роуд.

— Доброго вечора, — привітався він. Помешкання було наче нора росомахи. Повітря аж синє від диму; напевне, через це Роуд і був такий веселий. Регал знову змусив мене чекати. І хоч я намагався не робити глибоких вдихів, та відчував, як дим діє на мене. «Не втрачай контролю», — подумав я, намагаючись побороти нудоту. Я кілька разів посовався на своєму місці й урешті-решт почав відкрито прикривати рот та ніс рукою. Але це не допомагало.

Я побачив, що хтось відхилив запону у внутрішні покої. Але то був Сервенз. Він подивився на Роуда й сів біля мене. Після недовгого мовчання я запитав:

— Регал зі мною сьогодні зустрінеться?

Севренз похитав головою:

— Він там з… товаришем. Але він передав мені все, що тобі треба знати.

Севренз розкрив долоню на лаві між нами й показав маленьку білу торбиночку.

— Він дістав це для тебе і вважає, що ти оціниш. Якщо змішати трішки з вином, то смерть настане, але не скоро. Кілька днів він навіть не відчуватиме жодних летальних синдромів, а потім впаде в летаргічний сон і врешті-решт помре без страждань, — промовив він, наче мене хвилювало лише це.

Я намагався зрозуміти, що то було.

— Це смола кексу?

Я чув про таку отруту, але жодного разу не бачив. Чейду було б цікаво, де Регал бере її.

— Не знаю, як воно називається, та мені й байдуже. Я кажу лише те, що мені передали. Принц Регал сказав, щоб ти знайшов можливість зробити це сьогодні.

— На що він розраховує? Що я прийду до його покоїв, постукаю і зайду з отруєним вином? Хіба це не занадто очевидно?

— Без сумніву, якщо ти так учиниш. Невже під час твого навчання ти не став спритнішим?

— Під час свого навчання я засвоїв, що такі речі не обговорюються з лакеями. Я маю почути це від Регала. Інакше не робитиму нічого.

Севренз зітхнув.

— Мій пан це передбачив. Ось що Регал передав: він наказує тобі це зробити іменем булавки, яку ти носиш, та іменем герба на твоїх грудях. Відмовивши йому, ти відмовляєш твоєму королю. Це зрада, і тебе повісять за це.

— Але я…

— Візьми і йди. Поки ти чекаєш, час спливає, і з кожною годиною твій візит до його покоїв виглядатиме підозріливішим.

Севренз різко встав і вийшов. Роуд сидів у кутку, як жаба, дивився на мене й посміхався. Їх треба вбити до нашого повернення до Оленячого замку, якщо хочу й далі доводити, що я вмілий убивця. Цікаво, вони розуміли це? Я посміхнувся Роуду, відчуваючи, як мені дере у горлі від диму, а потім узяв отруту й вийшов.

Коли я спустився сходами, то відійшов до стіни, де була найбільша тінь, і якнайшвидше виліз на одну з опор, на яких трималася підлога покоїв Регала. Я вчепився у них, як кішка, і довго чекав. Від диму, що досі крутився у мене в голові, втоми та дії трав Кеттрікен, яка ніяк не проходила, мені здавалося, що це все сон. «Цікаво, моя нехитра вигадка хоч чимось мені допоможе?» — подумав я. Врешті-решт я навіть міркував над словами Регала про те, що він хотів, аби поїхала леді Тайм. Але Шрюд послав мене. Я пам’ятаю, як Чейда це здивувало. Нарешті згадав, що він говорив мені. Невже мій король віддав мене на поталу Регалу? Якщо так, то я їм нічого більше не