Учень убивці - Робін Хобб

— Я тут, щоб зробити це, пане. Ви можете забруднити рукави або перевтомитися, працюючи з кіньми.

Я повільно обернувся: мене спантеличив в’їдливий тон Коба. Я перевів погляд на Барріча, але той мовчав.

— Тоді я піду з тобою. У мене є важлива розмова.

Я навмисне говорив офіційним тоном. Барріч міряв мене очима ще кілька секунд.

— Візьми кобилу принцеси, — нарешті сказав він, — і того гнідого жеребця. Я візьму сірих коней. Кобе, потурбуйся про інших. Я швидко.

Я з гнідим та кобилою подався за Баррічем, доки той разом із сірими оминав натовп і йшов до виходу.

— Сюди, до загорожі, — тільки й сказав він. Кілька хвилин ми рухалися мовчки. Надворі було набагато менше народу. Коні весело били копитами по землі. Ми прийшли до загорожі перед якимсь сараєм. На мить я відчув, що немає нічого дивного, що ми знову працюємо з Баррічем, наче нічого не було. Я розгнуздав кобилу і витер її насухо, поки Барріч насипав їй зерна. Коли я закінчив з кобилою, він підійшов до мене.

— Вона красуня, — захоплено сказав я. — Це з табуна лорда Ренджера?

— Так, — відрізав він і змінив тему: — Ти хотів зі мною поговорити.

Я глибоко вдихнув, а потім невимушено сказав:

— Я щойно бачив Нюхача. З ним усе добре. Він постарів, але прожив щасливе життя. Впродовж цих років я вірив, що ти вбив його, Барріче. Я сотні раз уявляв, як ти вибиваєш з нього дух, перерізаєш йому горло, душиш. Усі ці роки.

Він недовірливо подивився на мене.

— Невже ти віриш, що я можу вбити собаку за те, що зробив ти?

— Я тільки знав, що він зник. Що я мусив думати? Я сприйняв це як покарання.

Барріч довго стояв, не рухаючись, а коли знову подивився на мене, то я помітив, як він страждає.

— Уявляю, як ти мене ненавидів.

— І боявся.

— Всі ці роки? І ти ніколи не бачив мене з гарного боку, жодного разу не подумав: «Він такого не зробить»?

Я повільно похитав головою.

— Фітце, — сумно сказав він. Один з коней ткнувся в нього, і Барріч розсіяно поплескав його. — Я гадав, що ти впертий і відлюдькуватий, а ти гадав, що тебе сильно образили. Не дивно, що в нас постійно були якісь протиріччя.

— Це можна виправити, — тихо промовив я. — Знаєш, а я сумував за тобою, попри те що ми такі різні.

Я бачив, як він думає. На мить мені здалося, що він усміхнеться, поплескає мене по плечу і скаже, щоб я привів решту коней. Та його обличчя застигло, а потім він спохмурнів.

— Та це тебе не зупинило. Ти вірив, що я здатен вбити будь-яку тварину, на якій ти використовував Віт, і все ж продовжував цим займатися.

— Я це бачу по-іншому, — почав я, але він похитав головою і промовив:

— Краще нам не спілкуватися, хлопче. Так буде краще для нас обох. Якщо люди не можуть порозумітися, то між ними не буде й ніяких протиріч. Я ніколи не зможу підтримати або не звертати уваги на те, що ти робиш. Ніколи. Приходь тоді, коли скажеш, що більше цим не займатимешся. Я тобі повірю, бо ти завжди дотримував слова. Але до цього нам краще не спілкуватися.

Він пішов по решту коней, а я надовго залишився стояти біля огорожі. Мені було погано, і я був виснажений, не лише від отрути Кеттрікен. Але я повернувся до палацу, ходив там, розмовляв з людьми, їв і навіть мовчки сприймав глумливі переможні посмішки Коба.

Цей день тривав довше, аніж два попередніх. Якби не мій шлунок, що болів та бурчав, то я б повністю віддавався радощам. Після обіду аж до раннього вечора тривали дружні змагання з боротьби, бігу та стрільби з лука. Старі та молоді, жінки й чоловіки — всі брали участь. За гірською традицією, той, хто переможе за такої щасливої нагоди, матиме успіх у всьому цілий рік. Потому ми знову сіли за стіл і частувалися, слухали пісень, дивилися виступи танцюристів і щось схоже на лялькову виставу, але героями там були тіні на шовковій тканині. Коли люди почали розходитися, я вже давно хотів спати. Я відчув полегшення, нарешті опустивши запону й опинившись на самоті. Коли вже знімав незручну сорочку і згадував цей дивний день, хтось постукав.

Я не встиг нічого сказати, коли з-за запони ввійшов Севренз.

— Регал наказав, щоб ти прийшов, — сказав він.

— Зараз? — здивовано запитав я.

— Чого б він мене тоді посилав? — перепитав Севренз.

Я втомлено вдягнув сорочку й пішов за ним. Покої Регала були вище, не на другому поверсі, а на дерев’яній платформі, прибудованій до стіни великої зали. Покої були з перегородками-ширмами, а також там було щось на кшталт балкона, з якого можна дивитись униз перед тим, як спускатись. Вони були краще оздоблені. Деякі з прикрас, без сумніву, виготовили ч’юрди, наприклад, яскраві птахи, намальовані на шовкових панно, та бурштинові фігурки. Здавалося, що багато гобеленів і статуеток Регал підібрав на свій смак, щоб затишніше влаштуватися. Я стояв у передпокої, доки він купався. Коли він вбіг у нічній сорочці, я ледь розплющував очі.

— Ну? — запитав він.

Я безтямно дивився на нього

— Ви викликали менe, — нагадав я.

— Так. Мені хотілося б знати, чому я повинен це робити. Я гадав, що тебе навчили. Як довго мені треба було чекати твоєї доповіді?

Я не знав, що відповісти, бо навіть не міг припустити, що повинен доповідати Регалу. Шрюду, Чейду — так. Ну і Веріті. Але до чого тут Регал?

— Я що, тобі повинен нагадувати про твої обов’язки? Доповідай.

Я почав швидко збиратися з думками.

— Ви хочете почути про мої спостереження за ч’юрдами і дізнатися, що це за народ? Чи почути про трави, які вони вирощують? Або…

— Я хочу знати, як просувається твоє… завдання. Ти вже щось робив? У тебе є якийсь план? Коли можна чекати результату і яким він буде? Не хочу, щоби принц помер, коли я до цього не буду готовий.

Я не вірив почутому. Навіть Шрюд ніколи не говорив так відкрито про мою роботу. Навіть коли ми вели мову віч-на-віч, він ходив манівцями,