Потойбiчне - Василь Семенович Стефаник
– Не зловив, не зловив… А-ааа…
– Тихше… ось пан прийшли… Ви до нас?
– Еге… – пробурмотів Пархом, – а де хазяїн?
Жінка махнула рукою, показала на ліжко за піччю, з якого встав невисокий, худий поліщук. Мовчки підійшов до гостей, привітався за руку і, не зміняючи виразу обличчя, спокійно, повагом почав слухати Пархома. Той запобігливо й, підскакуючи, почав щось казати йому на вухо. Коротке, стрижене під «скобку» волосся господаря відкривало грубу шию, на якій сиділа міцна, непорушна голова. Стрілясті, густі брови кутом нависали над очима, їх погляд суворий, трохи жорстокий, як показалося Самійлові, зупинився на ньому.
– Тааак… та вона вже стара… – мовив знехотя.
– А ти покажи… покажи… ну, що тобі станеться… їй теж нічого… вона ж у нас вічна… – запопадливо, бігаючи очима по обличчі господаря, умовляв Пархом.
– Ну, то якось то буде… розгостіться… – почав припрошувати господар.
Заїдаючи в'юна після чарки самогону, якою їх почастував господар, вільно й статечно говорили про сільські новини, господарство.
– Рік був, порівнюючи з иньшими, добрий. Голоду поки що не відчуваємо, але березову кору на всякий випадок, якщо до чого, то село збирає: потім висушиться й до хліба домішка буде. Все муки менше. Риба? – з рибою непогано. Прип'ять дасть трохи, але й на господарство треба трохи – ну, й рибу мусимо продавати, а як насушимо, то на зиму. Та це невелика допомога. Поліська річка висихає, а до того риба поволі все на дно іде. У Дніпро. Вона чує, де зле буде. Хутори? Ну, що ж, це не погана справа… Тепер тільки поліщук починає розуміти вигоду хутірського господарювання. Черезполосиця на поліських полях така, що не виживеш. Смуга довга, вузька, як нитка, ну й до того ще й з піском і болотом. От маю ґрунту всього разом вісім десятин по нашому, а до оброблення три. Три з лугом та болотом, а дві під сосною. І ті вісім десятинок ще й у десяти куснях… хе-хе-хе… Роби що хочеш. А в иньших йде гірше: п'ять десятин у п'ятнадцяти кавалках…
От і маєш: землі мало, вона вся у шматках, ланок сходить у ланок, ну й сварки, бійки, суди.
Погано… Коби не мама, порізалися б усі через землю… Їйбо! Вона, значить, учить і наказує миритися, не судитися, шанувати ближнього свого, як самого себе, до церкви ходити, в чистому житті себе провадити. Ну, якщо коли й вип'ємо та й поліщуцька чуприна полетить клоччям – то це так воно здавна було і без цього ніяк не можна.
Самійло, якого ця постать починає інтересувати, питає Пархома:
– А до яких належить наш господар?
– Ну, звісно, до наших…
– Українці, так би мовити…
По обіді, що складається з печеної картоплі й борщу з часником, Артем виводить гостей на город, що притулився одним боком до річки. Над річкою з палів, обшитих дошками і замазаних глиною, хатка.
– Лазня… тут наша мама перебувають… – каже Артем.
– Ходім… подивимося… – мимохіть виривається Самійлові.
– Ну, що ж, ходім… – погоджується й господар якось так, ніби вже на щось рішився. З комина, що ледве-ледве вистає над хаткою, куриться димок. Йшли ще вогким городом. Земля парувала потом, як загнаний кінь; над лугами й болотами лежали білі тумани. Нерухомі й тяжкі иноді рвалися вони по краях, клоччям чіплялися за дерева, як дим у морозний ранок.
Коло лазні господар зупинив їх:
– Пождіть…
Відійшли від хатки на беріг річки, що тихо й повільно котила хвилі через город. На палях, закопаних у землю, сіли. Закурили.
Весна була повна. Сонце, далека прохолода блакитного неба, щебетання горобців, що купаються на другому боці в калабанях при березі річки. Ніжні, липкі пуп'янки дерев ось-ось відкриють очі й здивовано та радісно посміхнуться світлу й теплу. Пархом щось говорив. Самійло сидів і ледве слухав недбалої Пархомової мови, з якої тяжко було довідатися, що він хоче сказати.
Цього Пархома, відомого в цілій околиці торохтія й балакуна, знав він з дуже недавна. На великих мисливських виправах носив Пархом завжди за мисливцями рушниці, ладунки, а иноді й забиту птицю. Говорив завжди багато, готовий був служити всім і кожному і не завжди за винагороду. Правда, любив він випити й погуляти на чужий кошт, але й услужливо ніс усі тягарі, які накладали на нього мисливці. І тепер він теж розмовляв, ні до кого не звертаючись, але готовий завжди порушити всяке питання чи розмову, спрямовану до нього хоч би натяком.
«Справжня поліщуцька душа…», – подумав Самійло з якоюсь приємністю і чулістю. Підвів голову, хотячи подивитись у бік Пархома. Аж раптом остовпів.
На березі річки, кроків тридцять від нього, на дошках, що, положені на бальці над водою, служили бабам для прання білизни, з'явилася жінка.
Підійшла тихо, нечутно. Стала на дошці. Нахилилася. Ніжний рум'янець залив її лиця полум'ям. Скинула з плечей якусь кацабейку. Спустила з бедер синю спідницю, що впала біля її ніг. Залишилася в довгій, полотняній сорочці. Почала мити руки, а потім скинула з плеч через голову і ту сорочку.
Милася, стоючи над річкою гола й байдужа до всього, так, якби навколо нікого крім неї не було. Обливалася водою, набираючи її пригорщами і поливаючи себе, розмахуючи руками, обертаючись на всі боки, зовсім як качка, що полоскалася вчора в річці коло порому. Потім скочила з дошки у воду.
Її біла, вихиляста постать, міцні грудні яблука, делікатні тонкі руки з довгими гнучкими пальцями, якийсь чар, що йшов від того молодого тіла, що так недалеко від нього тріпалося у воді, затривожили хлопця. Встав. Пархома не було. Не задумуючись над тим, де він подівся – хлопець зробив крок до жінки… Другий… Зупинився. Дивився на неї, як зачарований. А вона, ніби його не було, встала знову на дошці над водою, стрепенулася, витягнулася, як та качка біля порому, й почала одягатися.
Коли зіскочила з дошки і пішла, Самійло, наче зневолений якоюсь силою, пішов за нею. Коли вона ввійшла до лазні, він, не даючи їй замкнути дверей за собою, теж ускочив у хатку.
В селі гуляли вже третій день. Гуляли, як бджоли у вулику. Такої події давно вже не було. Все
