Свої, чужі, інші - Лія Оттівна Шмідт

— Навіщо?!

— А от навіщо: про ці коштовності в домі Мен-Риджа знає тільки Алана, я тебе правильно зрозумів?

— Ну, так, — погодився хлопчик.

— І їй не потрібно, щоб про них довідався її новий чоловік?

— Правда, — знову кивнув Інтар.

— Коштовності купував Низар, так?

— Так.

— У ювелірів повинні залишитися його розписки. Я хочу піти до них і на підставі цих розписок отримати свідчення, що Низар дійсно купував ці коштовності, — а виходить, вони належать йому. А потім я піду з цими свідченнями до першого ж доктора права — або інакше, до нотаріуса — й він складе купчу на коштовності для Низара.

Інтар зміркував:

— І з цього паперу вийде, що коштовності — Низарові?! Й виходить, можна буде їх віддати його позикодавцям?

— Так, і сплатити його борги, тим самим, викупити його.

— А Алана? Адже він їй дарував…

— Але це ніде не записано, й свідків нема. Та й сама вона не зчинятиме галасу, ще й Дальриба попросить, щоб мовчав, — ось побачиш. Їй не потрібно, щоб про це довідалися, — ось що головне для нас.

— І розумно ж ти придумав! — вигукнув Інтар.

Хлопець посміхнувся:

— Усе-таки роки мого навчання не минули марно. А ти, Інтаре, посидь тут години зо дві. Ну, пополудні вже зможеш вийти. І тоді приведи сюди Олу. Тихше тільки та швиденько.

— Зрозумів, буде зроблено! — радо пообіцяв хлопчик.

Він відіспався в крамниці Наймора та попоїв. А коли сонце стояло вже високо, продавці поховалися по крамницях від спеки, покупців стало набагато менше, ніж вранці, Інтар подався назад у будинок Мен-Риджа. Дорогою купив Бетайї інший кошик — замість забутого в крамниці з коробами. Торговка мала б здивуватися, подумав він.

У сторожці будинку Мен-Риджа сидів Миру. Він зрадів Інтарові.

— Ой, ось і ти! А ми вже турбувалися!

— Я вдома трохи затримався, — посміхнувся хлопчик. — А тебе воротарем призначили?

— Пан звелів, — кивнув ельф, — він сам зараз нових слуг підшукує, перевіряє як слід, наскільки вони чесні. Так що раніше, ніж за два-три дні, новий воротар не з'явиться.

— А, зрозуміло! А Ола зараз де?

— З пані, рукоділлям займається.

— Он як…. Ну, я до конячок піду!

— Іди. Я за ними наглядав, поки тебе не було.

— Дякую, Миру! — Інтар зупинився. — Миру, я радий, що ми потоваришували. Це правда. Чиста правда, як щойно випрана!

— Я теж радий, — трохи здивувався рудий. — А чого це ти так… раптом?

— А, просто сказати схотілося! — хлопчик махнув рукою та побіг спочатку на кухню — Бетайї кошик віддати.

На півдорозі йому назустріч вилетів Жучок. Цуцик голосно гавкав, підскакував і стрибав на Інтара. Той присів, обійняв звіра й ласкаво гладив.

— Нудьгував тут без мене, пустунчику? Годі вже, годі, затихни, більше я тебе самого не залишу…

Жучок облизав руки й обличчя хлопчика, на кухню, зрозуміло, побіг слідом за ним.

Там вовтузилася Бетайа. Вона просяяла, коли побачила Інтара.

— А я вже зачекалася! Як родина?

— Чудово! Справи налагоджуються! За їжу дякували. Ось кошик, — Інтар вручив його куховарці. — А я піду на стайню!

— Попоїсти не хочеш? — запитала Бетайа.

— Не відмовлюся!

Він з'їв тарілку супу з великою скибою хліба, свиснув пса й подався таки на стайню, де вовтузився з кіньми до вечора. Він був спокійний: не Миру, так Бетайа повідомить Олі про його повернення. Правда, і хазяї, зрозуміло, довідаються. Але після сьогоднішнього вечора це вже буде не так важливо.

Хлопчик не помилився: коли в хазяйському будинку згасли майже всі вогні, Ола прибігла до нього, стискаючи в руці свій синій ліхтарик:

— Інтаре, Інтаре, ну що ж?! — видихнула гаряче, напівпошепки, спіймала його руку у свої змоклі долоньки.

— Усе добре буде! Звільнимо твого батька!

Ола чи то скрикнула, чи схлипнула. Інтар пригорнув її.

— Тихше, тихше! От послухай!

Поквапливо, збиваючись, він переказав їй усе, що трапилося з ним за останню добу. Дівчинка слухала мовчки, гарячково блискаючи очима.

— А він не обдурить, Наймор? — тільки й запитала.

— Ні, — твердо відповів Інтар. Так, він двічі помилився: з Халиром, з Кашимом. Але що Наймор — свій, хлопчик був зовсім упевнений.

Ола кивнула:

— То ходімо? Я готова.

— Стривай. Миру ще в сторожці?

— Так, він там ночує. Але він спить, а не вартує ночами.

— Добре. Почекаємо трохи. Однаково на базар до світанку не втрапимо. Підемо після півночі, головне, щоб до сходу сонця опинитися якнайдалі звідси. А там уже візьмемо візника до Старого Міста.

Ола погодилася.

Діти кілька годин провели в стайні. Жучок нипав по кутках, припадав носом до підлоги, голосно втягував у себе повітря й зрідка чхав та дзявкав: полював на невидимих мишей.

Інтар переказав Олі слова її батька:

— Він каже, що любить тебе. Просить вибачення. Сказав — дурнем був раніше, а як у ямі посидів, багато чого зрозумів.

Дівчинка полегшено зітхнула:

— То він більше не