Свої, чужі, інші - Лія Оттівна Шмідт

Час від часу він клював носом, провалюючись у чорноту. Прокидався як від удару, підкидав голову, тер очі. Вставав, ходив…

Нарешті Інтару здалося, що вже настала глибока ніч, що час. Він добрався до дверей, відімкнув їх, прочинив. Визирнув.

Нікого. Заливається-скрекоче цвіркун. Нічний вітерець куйовдить волосся.

Хлопчик скинув штани й сорочку, натерся розмарином так, що сам нічого, крім цього запаху, не чув. Натер і одяг, запхав розмарин за пояс, за пазуху… Підійшов до дверей. Відчинив їх, постояв. Послухав ще. Ні собак, ані сторожів. Отже — час! Пробігти вперед до кінця ряду, звернути праворуч, і через один ряд із ювелірним… Мерщій, одним духом!

Так, і просто на собаку або сторожа якого й натрапити… Ні. Інтар помотав головою. Ні, не можна. Надто небезпечно… Ет, шкода, що тут підземних ходів немає.

Він ще раз озирнувся. Подивився на пласкі дахи крамниць, що стояли тісно одна до одної.

— А не так уже й високо… — промовив ледь чутно. І повернувся в крамницю. Забрався на підвіконня, посидів. Потім, тримаючись за стіну, повільно підвівся. Витяг руки й дістав до даху! Ось тільки вхопитися там не було за що, не підтягтися ніяк…

Інтар зліз із підвіконня. Замислився. Повертів головою: погляд упав на короби. Хлопчик витяг кілька найбільших, видерся на один. Той прогнувся, але витримав. Інтар зважився.

Усередині крамниці під стіною з вікном і на підвіконні він склав щось на кшталт сходів із коробів, великих і маленьких. Останній трішки не діставав до верхнього краю вікна. З нього хлопчик зміг би вже лягти на низький дах животом і заповзти туди.

Тільки придумати виявилося простіше, ніж зробити. Короби прогиналися, хитались, Інтар разів зо два ледь не звалилася. Але от нарешті обидві його ноги твердо стали на верхньому коробі, він випростався, чіпляючись за віконну раму, вистромився назовні й справді опинився майже на даху. Тепер забратися на нього було легко.

Нагрітий за день сонцем глиняний дах був теплий, трішки шорсткий і приємний на дотик. Інтар не зважився стати на повний зріст і поповз рачки.

Знизу здавалося, від краю одного даху до іншого було на один стрибок… Якби Інтар зараз стояв на землі, удвічі далі стрибнув би! Але то на землі. А коли під ногами висота у два твої зрости, все-таки трішки… страшнувато…

Хлопчик зіщулився. Але нічого не вдієш: не дав слова — кріпися, а дав — не жалкуй, що назад забрати не можна. Ола чекає й Низар теж — хоч і сам не знає про це.

Інтар зітхнув, ще раз прикинув відстань, відійшов назад, розбігся, стрибнув… і приземлився мало не на середині другого даху, тільки боляче вдарився ногами.

Озирнувся й задоволено розсміявся:

— Е, а воно ж просто! Ну, далі!

І вже сміливіше стрибнув на третій дах. Четвертий стрибок дався зовсім легко, а після шостого даху Інтару вже здавалося, що він з народження так стрибає. Він навіть уже майже не зупинявся для перепочинку: тільки щоб огледітися. І лише раз завмер надовго — коли вулицею неквапом пройшов величезний чорний пес.

Інтар швидко ліг на дах і завмер. Насмілився ще раз пошукати очима пса й побачив, як той розчиняється в темряві десь у кінці ряду. Хлопчик полегшено зітхнув і продовжив свій шлях.

Ледь не пропустив потрібну крамницю — ту, з даху якої йому треба було злізти, щоб добігти до ювелірного ряду. А там ще повернути й до крамниці Дальриба… Ох…

— Отут мене псяюра й схопить, — пробурчав собі під ніс. Коли сам із собою говорив, якось легшало.

Інтар розумів: набагато безпечніше буде по дахах до самої крамниці Мен-Ясфа добратися. Але тільки ось як? Відстань між рядами була завелика.

— Тут і блоха не перестрибне, хоч здорово скаче, — Інтар розгублено заходив дахом. Крім того, як спуститися, виходу не було. І хлопчик ще раз озирнувся, переконався, що ані собак, ані сторожів поблизу нема, зважився.

Він вчепився за дах, поставив ноги на підвіконня, схопився за віконниці й зістрибнув униз.

І побіг. Прожогом помчав у ювелірний ряд. Завмер, тільки щоб побачити — шлях вільний. До крамниці майстра Дальриба летів, не чуючи землі під ногами. А коли притулився грудьми до дверей і, важко дихаючи, озирнувся, побачив за десяток будинків від себе чорного пса.

Той поки що стояв задом до хлопчика. Але будь-який шум або рух — і собака повернеться….

Інтар це розумів. Наче він не бачив, як Жучок, коли насторожується, кидається навіть на загублену лушпайку від цибулі, чуючи самий лише подув!

Хлопчик витяг із кишені голки, половину розсипав на землю, схопив одну, застромив у замкову шпарину. Швидше ж бо, ну!

Ніч підірвало гавкотом.

Басовитий, голосний, він рознісся, напевно, по всьому базарі.

І пес побіг до хлопчиська: тому навіть дивитися не треба було, щоб це зрозуміти — звірюка тупотіла, мов кінь.

Інтар весь тремтів і ледь не волав уголос від жаху, судомно колупаючи замок.

Кількох митей вистачило на чималу дюжину вічностей.

Тихо клацнуло. Інтар щосили штовхнув двері, вони відчинилися. Хлопчик прослизнув у рятівну щілину, одним духом захлопнув двері й засунув засув — за мить перед тим, як пес стрибнув.

Почувся глухий удар, короткий вереск і гарчання зовні, Інтар знесилено сповз на підлогу. Так лежав і слухав гавкіт, а потім — людські голоси.

— Агов, що за гамір? Чого роздзявкався, Ікло?

— Може, злодія побачив?

— Так які тут злодії, уже сто років, як злодіїв не бувало…

Пес зашкріб пазурами по дверях,