Свої, чужі, інші - Лія Оттівна Шмідт
Хлопчик ще потупцяв, потім труснув головою. Повірить — не повірить… Яка користь від марних вагань? Не перевіриш — не довідаєшся.
І він рішуче ввійшов у крамницю. Швидко озирнувся: та була невеличка. Прилавок, ще один на додачу до того, що біля вікна, поряд — вузька лава, видно, для покупців. На прилавку, зрозуміло, коштовності не лежали. Видно, зберігалися під ним, у ящиках або скринях. У дальній стіні були двері: не назовні, точно. Мабуть, у ще одну кімнату, тільки зовсім уже крихітну.
Ювелір почув кроки, відірвався від срібного браслета, підняв голову.
— Що тобі, хлопчику?
— День добрий, шановний майстре Мен-Ясфе, — привітався Інтар, — я до вас від високоповажної Алани, пані дому Мен-Риджа.
Майстер кивнув.
— Я знаю, про кого ти. І що ж?
— Пані передає, що хоче приїхати, перевірити, чи ціле у вас її майно, віддане вам на збереження. Але вона може викраяти на поїздку дуже мало часу й хотіла б знати, чи приїжджати їй сьогодні, а чи до завтра почекати, поки ви її майно сюди привезете.
— Майно? — перепитав ювелір.
Хлопчик простяг йому складений учетверо й запечатаний перелік.
— Ось, пані сказала — ви подивитеся й усе зрозумієте. Про це майно йдеться. А так я не знаю — не дивився, не велено. Та й грамоти не вчений, — щиросердно посміхнувся Інтар.
Ювелір узяв перелік, зламав печатку. Пробіг лист очима. Інтар помітив, як він озирнувся на задні двері.
— Так. Я зрозумів, про що мова. Добре, хлопчику, скажи пані, що приїжджати вона може в будь-який час.
— Зрозуміло, пане! Я передам! Дозвольте, пане, вона звеліла повернути цей папір…
— Тримай, — Дальриб згорнув перелік і передав хлопчикові. Той попрощався, вийшов із крамниці.
Однак пішов недалеко. Подався купувати Бетайї новий кошик і, вибираючи схожий на той, що віддав Низару, міркував.
Коштовності точно в крамниці. У схованку в підлозі або стінах Інтару не вірилися: які схованки в глині? Швидше за все, майстер Дальриб ховає їх у місці простішому: на собак сподівається. І не дарма сподівається, собаку й справді не підкупиш, не вмовиш… Убити можна… Але Інтару навіть думати про «вбити» (байдуже, кого і як) було страшно.
От тільки в закриту кімнату собака не ввійде. Тож хлопчикові залишалося одне: сховатися в який-небудь із крамниць, ближче до потрібного місця, а потім за слушної нагоди пробратися до Мен-Ясфа. Замкнутись там і вже все спокійно обшукати.
Відімкнути-замкнути двері Інтарові було не важко. Складніше — знайти схованку. В ювелірному ряду ховатися й думати не варто було: ще всі торговці не пішли, а нічні сторожі вже походжали вздовж крамниць, помахуючи кийками. Ну добре, сторожів ще обійти вдалося б, та от тільки на мотузках вони тримали тих самих псів…
Хлопчик тільки подивився на одне таке страховисько, і йому відразу втекти схотілося. Так це зараз! А вночі чорні страховиська вільно розгулюватимуть. Як стрибне отакий та як гризне…
Він завмер перед купою кошиків. Схопив один, узявся смикати.
— Агов, шельмо, краму мені не псуй! — скинулася торговка в квітчастій спідниці. Інтар здригнувся, поклав кошик, пробурмотів: «Пробач, пані».
— Чого тут товчешся?
— Мені кошик потрібен…
— То вибирай!
Інтар озирнувся. Кошиків і справді повно, а он і такий, як Бетайа дала… Хлопчик запитав ціну й купив його. Заразом примітив, що замок на дверях цієї крамниці зовсім благенький, і віконниця поламана. От сюди б забратися, тим більше, що й від ювелірного ряду близько.
А ще Інтар пройшов рядом, де торгували прянощами, й накупив розмарину. Згадуючи псів, хлопчик був упевнений, що ця духмяна травичка може придатися йому сьогодні вночі.
Далі крутився серед продавців ласощів і фруктів, поки не примітив, що торговки кошиками й плетеними коробами вносять свої товари в крамниці й замикають двері. Зачекав, поки вони підуть, звернув у спорожнілий провулок. Примічена ним крамниця була в середині ряду. Інтар зупинився навпроти неї, обережно озирнувся. За кілька кроків ходили, стояли й розмовляли люди, але вони були заклопотані: торговці поспішали продати ще хоч що-небудь, покупці намагалися торгуватись…' Інтар нікого не обходив. Тоді хлопчик підбіг до вікна замкненого будиночка, вхопився за половинку віконниці й смикнув. Та, що висіла на одній петлі, хруснула й залишилася в Інтаровій руці.
Галасу було небагато, але хлопчиськові здалося, що зараз увесь базар збіжиться. І він розпластався на землі, відкинув віконницю. Полежав так недовго, слухаючи, як бухкає серце. Ніхто не підбігав і не кричав, тільки сутінки наповзали потроху.
Інтар заспокоївся, доповз до вікна, повільно підвівся, притискаючись до стіни, перекинув туди кошик і торбинку з розмарином, ухопився руками за підвіконня, підтягся й перевалився через нього.
Усередину бухнув, як мішок із борошном і знову здалося, що переполохав увесь базар. Але ні. Тиша. Сів на підлозі, огледівся. Пахло ошурками та свіжою соломою. Усередині було набагато темніше, ніж зовні, та прохолодніше. Скрізь лежали кошики, короби, плетені підстилки, мітли та інші дрібниці з соломи й лози.
Інтар підвівся. Пройшовся туди-сюди крамницею. Іззовні ще долинали окремі далекі голоси, але небо було вже темно-синім. От спалахнула перша зірка…
Хлопчик глибоко зітхнув і знову сів. У нього вже тремтіли руки й ноги. Дуже хотілося води. Стомився він страшенно, тіло стало неслухняним, важким, але ж головне було ще попереду…
Зірок на небі вже було нелічено. Базар затих: зрідка тільки розривав тишу перегук сторожів та собачий гавкіт. Інтар сидів, притуляючись головою до прохолодної стіни. Очі злипалися.
— Не здумай спати, — бурмотів він собі під ніс, — це вони повинні бути сонними, а не
