Вовки Кальї. Темна вежа V - Стівен Кінг

Червона лінія виднокраю на північному заході набула пишної барви притрушених попелом троянд. Тіан був у хліві з худобою, Геддон і Гедда йому допомагали. Двоє молодшеньких були на кухні. Велетні, Тія і Залман, стояли на дальньому кінці подвір’я й мовчки непорушно дивилися на схід. Зараз вони скидалися на кам’яні брили з фотографії острова Пасхи, вміщеної у «Нешнл Джіоґрефік». Від їхнього вигляду Едді пробрав дрож. Втім, він вважав, що йому пощастило. Дід здавався відносно бадьорим, і попри його жахливий, майже карикатурний акцент, Едді розбирав слова. Принаймні поки що.

— Я не думаю, що прожиті роки так багато важать, сер, — ввічливо сказав Едді.

Дід здивовано звів брови й знову іржаво засміявся.

— Сер! Давненько вже ніхто мене так не звав! Ти, хлопче, мабуть, з північного народу!

— Напевно, так.

Дід надовго замовк, дивлячись на захід сонця, що вже догоряв. Потім з якимось подивом озирнувся на Едді.

— А ми вже їли? Вечеряли?

В Едді все похололо всередині.

— Так, сер. За столом на задньому дворі.

— Питаю, щоб взнати, чи не тре’ піти посрати. Я серу після вечері. Мені не припікає ніколи, тому питаю, чи вже була вечеря, щоб піти.

— Була. Ми їли.

— А. Як ти кажеш, тебе звуть?

— Едді Дін.

— А. — І старий затягся люлькою. З його ніздрів випливли два тонкі струмочки диму. — А темненьку? — Едді вже збирався було спитати, про кого дідові йдеться, аж тут він і сам пояснив: — Жінку.

— Сюзанна. Так, вона моя жінка.

— А.

— Сер… діду… Вовки? — Але Едді вже не вірив, що йому вдасться витягти зі старого бодай щось. Можливо, Сьюз зуміє…

— Як я собі пригадую, нас було четверо, — несподівано сказав дід.

— Не п’ятеро?

— Нє, нє, хоча майже доста для мойту. — Його голос став сухим і незворушним. Навіть акцент трохи пом’якшав. — Ми були молоді й шалені, й нам було до одного місця, жити чи вмирати. Просто ми були досить люті, щоб виступити проти Вовків, тоді як решта громади казали: так, ні чи можливо. Там був я… Поукі Слайдел, мій найліпший кумпель… а ще Імон Дулін і його жінка, руда Моллі. Тарілку вона кидала так, що чорти в пеклі заздрили.

— Тарілку?

— Еге ж, це забава Сестер Орізи. Зі — одна з них. Я скажу, щоб показала тобі. В них є тарілки, загострені скраю всюди, крім того місця, за яке жінки беруться. Ото штука, скажу я тобі! Коло них чоловік з арбалетом вигляда, мов те дурне теля! То тре’ видіти.

Едді подумки зробив собі засічку, щоб розповісти про це Роландові. Він не знав, чи не виявиться це метання тарілок гаянням часу, але єдине знав напевно: вони відчайдушно потребують зброї.

— Вовка вколошкала Моллі…

— Не ви? — спантеличено запитав Едді й подумав, як же всі таки тісно переплелися правда й вигадка. Їх і не розплутати.

— Нє, нє. Хоча… — Дідові очі зблиснули. — Раз чи два я може, й казав, що то був я, щоб жіночі стегна стали поступливіші й розтулилися переді мною. Тямиш, про що я?

— Здається, так.

— А на ділі його вбила Руда Моллі, тарілкою. Але це я спішу поперед батька в пекло… Спершу ми побачили хмару куряви, яку здіймали копита їхніх коней. Потім, може, за шість коліс до села, вони розділилися тройґо.

— Як це? Я не розумію.

Дід підняв три скоцюрблені пальці й розвів їх, показуючи, як Вовки роз’їхалися на три боки.

— Найбільша ватага, судячи з куряви, поскакала до села й налетіла на Тука, і недарма — в бункері за його крамницею дехто ховав дітей. У Тука була потаємна кімнатка, де він ховав гроші, коштовності, кілька старих револьверів та інші речі, які виміняв на свій крам. Не дарма ж його прозвали хапугою! — Знову іржавий сміх. — Сховок був незлецький, про нього не відали навіть ті, хто робив у старого скупердяги. Але Вовки попрямували просто до нього, й забрали малих, і вбили всіх, хто пробував їм опиратися чи хоча б заговорити до них благально. А потім вони підпалили крамницю своїми світляними палицями. Дощенту спалили, ше повезло, шо все місто не згоріло, юний сей, бо вогонь, який Вовки носять у своїх палицях, не такий, як звичайний вогонь, його не можна загасити водою. Як це полум’я поливати водою, то воно ще більше розгоряється! Запалає вище й гарячіше! Срака-мотика!

Для більшої переконливості він плюнув через бильця і втупився поглядом у Едді.

— Я це до чого веду… Скількох би людей у цих краях мій онук чи ви з темненькою не підбурили встрягнути в бійку, Ебен Тук ніколи не буде серед їх числа. Туки володіли цією крамницею ще з незапам’ятних часів, і вони не дадуть спалити її знов. Одного разу їм було досить, боягузам чортовим. Тямиш?

— Так.

— Інші дві хмари пилу… найбільша з них покотилася на південь, до ранчо. Найменша — Східним шляхом до малих угідь, якраз туди, де ми влаштували засідку.

Від спогадів обличчя старого просвітліло. Едді не роздивився в ньому юнака, яким він колись був (для цього дід був занадто древній), але в його старечих сльозавих очах палахкотіло полум’я збудження, рішучості, а ще — слизький страх, який, певно, того дня пронизував його аж до п’ят. Той страх, від якого, мабуть, тремтіли вони всі. Едді відчув, що його думки жадібно тягнуться до нього, як голодний — до скибки хліба, і, напевно, це відбилося на його обличчі, бо старий наче запишався від гордощів і набув статечного вигляду. Авжеж, онук ніколи не тішив його таким ставленням. Тіанові не бракувало хоробрості, і на тому спасибі, але в душі він був гречкосієм, ним і залишиться. А цей чоловік, цей Едді з Нью-Йорка… він може прожити коротке життя й померти, впавши в багнюку, але він не гречкосій, слава Орізі.

— А далі? — нетерпеливився Едді.

— Продовжую. Деякі з тих, що мчали на нас, розділилися на Річковому шлєху… курява їх виказала… частина поїхала до рисових угідь, а ще частина розділилася на Кавовому шлєху. Памєтаю, як Поукі Слайдел повернувся до мене з такою кволою усмішкою на лиці, простягнув руку (ту, в якій не було арбалета) і сказав…

СІМ

Пашить розпечене осіннє небо, у високій білій траві обабіч них сюркочуть останні цвіркуни. Поукі Слайдел каже: «Мені було