Бенкет круків - Джордж Мартін
Наступного дня світанок був такий самий похмурий, холодний і хмарний. Сонце так і не показалося, тільки чорнота посіріла, і Брієнна зрозуміла, що час знову сідлати коней. Зі Спритним Диком на чолі знов заїхали між сосон. Брієнна насідала йому на п'яти, а Подрик на своєму конику їхав останній.
Замок з'явився перед очима неочікувано. Ось вони ще в гущавині бору, де на льє і льє не видно нічого, самі сосни. А ось обігнули валун — і попереду постала ущелина. А ще за милю бір різко закінчився. За ним виднілося тільки небо й море... і старовинний зруйнований замок, покинутий і зарослий, на самому краю стрімчака.
— Шепіт,— мовив Спритний Дик.— Ось послухайте. Може, голови почуєте.
— Я чую,— роззявив рота Подрик.
Брієнна теж їх чула. Слабеньке тихе мурмотіння, яке, здавалося, лине не тільки від замку, а і з самої землі. Ближче до скель мурмотіння посилилося. Та це ж море! — зненацька збагнула Брієнна. Хвилі вибили під скелями печери й тепер перекочуються отими підземними тунелями.
— Немає ніяких голів,— сказала Брієнна.— Це хвилі шепочуть.
— Хвилі не вміють шепотіти. Це голови.
Замок був колись збудований зі старого каміння, всього різної форми, не скріпленого розчином. Тріщини густо поросли мохом, а з підмур'я тягнулися вгору дерева. Старі замки майже всі мають богопраліс. У Шепоті, схоже, тільки богопраліс і лишився. Брієнна підвела кобилицю до краю кручі, де обвалився зовнішній мур. Гора битого каміння поросла отруйним червоним плющем. Прив'язавши коня до дерева, Брієнна — наскільки наважилася — наблизилася до обриву. За п'ятдесят футів унизу хвилі билися в залишки обваленої вежі. В глибині проглядалася велика печера.
— Це був старий маяк,— пояснив Спритний Дик, підходячи.— Вежа впала, коли мені було вполовину менше років, ніж ото зараз Подові. Колись у печеру вели сходи, та як та круча обвалилася, вони теж пропали. Після того пачкарі перестали тут причалювати. Були часи, коли вони в цю печеру запливали, та вже минули. Бачите? — одну руку він поклав Брієнні на спину, другою кудись указуючи.
У дівчини аж шкіра сиротами взялася. «Штовхне — й опинюся внизу, де і вежа». Вона зробила крок назад.
— Заберіть руки.
— Та я просто...— скривився Крабб.
— Мені байдуже, що там ви просто. Де вхід?
— З тамтого боку,— він повагався.— Цей ваш блазень, він же не триматиме на мене зла? — запитав він нервово.— Ну, вночі мені подумалося, що він, може, розсердився на старого Спритного Дика через ту мапу, що я йому продав, і що я не попередив — пачкарі сюди більше не запливають.
— Ви стільки золота отримаєте, що можете йому й віддати все, що заборгували,— озвалася Брієнна, яка не могла уявити Донтоса Голарда грізним месником.— Якщо він узагалі ще тут.
Обійшли по периметру мурів. Замок був трикутний, з квадратними вежами на рогах. Брама геть прогнила. Щойно Брієнна торкнулася однієї стулки, як дерево хруснуло й вивалилося довгими мокрими трісками, й ціла стулка рухнула на Брієнну. Всередині було так само похмуро. Крізь мури пробився ліс, проковтнувши і фортецю, і двір. Але за брамою досі виднілися звідні ґрати, які гострими зубами глибоко вп'ялися у м'яку багнисту землю. Залізо поруділо від іржі, та коли Брієнна поторсала ґрати, вони витримали.
— Довго вже ніхто брамою не користувався.
— Я можу перелізти,— запропонував Подрик.— По стрімчаку. Де мур завалився.
— Надто небезпечно. Каміння лежить нещільно, та й плющ отруйний. Тут мала бути потерна.
Потерна знайшлася з північного боку замку — вхід ховався за величезним ожиновим кущем. Ягоди хтось позбирав, а в кущі прорубали прохід до дверей. Побачивши поламане гілля, Брієнна відчула занепокоєння.
— Хтось тут був, і то нещодавно.
— Блазень з дівчатками,— мовив Крабб.— Я ж вам казав.
Санса? Брієнна не могла в це повірити. Навіть такий гіркий п'яниця, як Донтос Голард, тричі подумав би, перш ніж тягнути її в це похмуре місце. Щось у цих руїнах викликало неспокій. Старківну Брієнна тут точно не знайде... але поглянути слід. «Тут точно хтось був,— подумалося їй.— Хтось, хто воліє ховатися».
— Краббе, ходімте зі мною. Подрику, стережи коней.
— Я теж хочу піти. Я зброєносець. І вмію битися.
— Саме тому я й хочу, щоб ти лишився. У лісі можуть ховатися беззаконники. Не можна лишати коней без захисту.
— Як скажете,— Подрик буцнув чоботом камінець.
Продершись через кущ, Брієнна потягнула іржаве залізне кільце.
Якусь мить двері опиралися, а тоді рвучко розчахнулися, невдоволено зарипівши завісами. Від цього звуку в Брієнни на загривку волосся стало сторч. Вона витягнула меча. Навіть у кольчузі й дубленій шкірі вона почувалася голою.
— Ідіть же, м'леді,— мовив ззаду Спритний Дик.— Чого ви чекаєте? Старий Крабб уже тисячу років мертвий.
Чого вона чекає? Брієнна запевнила себе, що це все дурниці. Звуки — це просто морські хвилі, які, невпинно здіймаючись і опускаючись, перекочують відлуння в печерах попід замком. Але це і справді схоже було на шепіт, і на мить Брієнна мов навіч побачила голови — перешіптуються, стоячи на полицях. «Треба було таки витягти меча,— казала одна з них.— Треба було таки витягти чарівного меча».
— Подрику,— мовила Брієнна.— У мене в скатці загорнутий меч у піхвах.— Принеси мені.
— Так, сер. Міледі. Зараз,— хлопець помчав геть.
— Меч? — Спритний Дик почухав за вухом.— У вас меч у руці. Навіщо вам другий?
— Цей меч для вас,— Брієнна подала йому клинок руків'ям уперед.
— Правда? — Крабб невпевнено простягнув руку, так наче меч кусається.— Недовірлива панна віддає старому Дикові меча?
— Ви користуватися ним умієте?
— Я ж Крабб,— чолов'яга висмикнув клинок з її долоні.— В мені тече кров старого сера Кларенса,— розтявши мечем повітря, Дик широко посміхнувся до Брієнни.— Є приказка: видно пана по мечу.
Подрик Пейн повернувся, тримаючи Клятвохранителя обережно, наче немовля несе. Спритний Дик аж присвиснув, угледівши пишно оздоблені піхви, прикрашені рядом лев'ячих голів, але одразу замовк, щойно Брієнна витягнула меча й рубонула ним повітря. Навіть на звук він був гостріший, ніж звичайний меч.
— За мною,— мовила Брієнна до Крабба. І боком увійшла в потерну, пригнувши голову, щоб не зачепити арку.
Очам відкрився зарослий двір. Ліворуч була центральна брама й залишки колишньої стайні. З половини стійл випиналися пагони, проростаючи крізь суху поруділу солом'яну стріху. Праворуч виднілися прогнилі дерев'яні сходи, які спускалися в
