Діти Безмежжя - Олександр Павлович Бердник

Вони працювали самовіддано, напружено, щоб не допустити ні розчарування, ні песимізму. Вони хотіли зробити все, що дозволяли їх сили і вміння, щоб залишити людям, які прийдуть сюди, свідчення своєї волі і прагнення до перемоги.

Через кілька днів за земним часом друзі зібралися всі разом у печері. Їм треба було відпочити і порадитися.

Печеру освітлювала яскрава газосвітна лампочка. Посередині стояв саморобний стіл — ящик. На ньому Хвиля розіклала кілька банок з консервованими фруктами і сухариками.

Вони мовчки приступили до обіду. Їли запашні груші, ананаси. Запивали густим соком. Хрумтіли сухарями.

Зоря не витримала, зітхнула:

— А що ж далі? Що ж далі, друзі? Невже пасивно чекати, що з нами буде?

— Знову? — докірливо озвався Віора.

— Я розумію тебе, Зоре, — погладив подругу по руці Ясноцвіт. — Важко. Всім важко. Але треба терпіти.

— Доки? — схлипнула дівчина. — Хочеться дії. Хочеться руху. А тут — печера… Пустеля без повітря… Безнадія.

— Ну ні, — заперечив гаряче Віора. — Не говори так. По-перше, печера прекрасна. Первісні люди гірше жили. Морок, холод, повне невігластво. А ми — в теплі, з їжею, захищені, знаємо тайни Космосу, можемо мислити. Що ти, Зоренько, ми в прекрасному становищі. І потім — є надія.

— Яка? — заінтриговано запитала Зоря.

— Ага, зацікавило. Слухайте ж, я придумав. Можна поєднати високочастотний розрядник або навіть кілька і пеленгаторну антену. Виждати, коли Земля буде в сфері видимості і посилати періодично імпульсні сигнали. Я вирахував! Енергії розрядника вистачить. Станції спостереження на Місяці почують нас.

— Ти геній, Віоро! — скрикнула Зоря.

— Я про це знала завжди, — гордо заявила Хвиля.

Друзі засміялися. Обличчя їх повеселішали. Тільки одна Мирослава залишалася понурою і мовчазною. Горлиця помітила це, взяла її за руку.

— Веселіше, друзі мої. Забудемо на хвилину наші нещастя. Ми ж недавно говорили, що людина ніколи самотньою не буде — ні на Землі, ні в Космосі. З усіх усюд нас оточують видимі і невидимі світи. І дивляться на нас. Оцінюють нас. Ми мріяли недавно будувати системи, планети. Спочатку треба побудувати ці світи в собі. В душі, в розумі своєму. І насамперед — мужність і самозречення. Я думала довго над цим. І написала космічну легенду. Ось послухайте… Хочете?

— Читай, читай! — залунали голоси. — Перше літературне читання на Ганімеді.

— Історично-космічна подія! — підхопив Пломінь.

— Історична чи ні, а послухаємо залюбки, — сказала Зоря.

Горлиця дістала з глибокої кишені куртки кілька аркушів, розгорнула їх, присунулась до лампочки. Почала читати глибоким, тихим голосом.

Коли Орі-о завершив універсальний цикл навчання, батько і мати запросили його для зустрічі. Він давно не бачив їх, і така зустріч була приємною.

Орі-о жив на планеті А-мор. Батьки проводили якісь таємничі, глибинні дослідження в просторі. Для зустрічі вони прибули на А-мор.

На території школи, де вчився їх син, було багато чудових куточків для любителів самотності. Адже не кожен любив зборища і гуртове життя. Таким саме й був Орі-о.

Син, як ввічливий господар, посадив батьків на своє улюблене місце — під лапатим листям сріблистого паа. Там було затишно, там легко дихалось.

Стіни притулку розсунулись, до кімнати ввійшли далекі блакитні обрії, рожеві сузір’я неба, п’янкі ніжні запахи лісів.

Мати сказала:

— Сьогодні почався новий цикл твоєї путі. Хай вона буде ясною, Орі-о. Я даю тобі моє серце, сину.

Очі матері засяяли ясніше небесних сузір’їв. Серце Орі-о стрепенулось, радісно заграло, ніби відчуло дотик материнської любові. Але він промовчав, лише кинувши матері ніжний погляд.

Батько сказав:

— Я вітаю тебе, Орі-о, в перший день нового циклу. Хай ця путь буде суворою для тебе. Хай ноша твоя буде важкою. Я даю тобі руку свою, сину.

Орі-о поклав топку долоню на пружну вікову долоню батька, мовчазно передав йому свою вдячність.

— Вибирай, — додав батько. — Перед тобою безліч шляхів. Творення нових планет. Формування нових еволюційних зерен. Польоти в далекі системи. Кожна дорога вимагає великої віддачі сил, космічної напруги, самозречення. А можеш залишитися з нами. Я буду радий допомагати тобі, Орі-о!

Орі-о похитав головою, і райдужні кільця його волосся замерехтіли в променях сузір’їв.

— Я ще не знаю, батьку. Я подумаю.

Мати підійшла до сина, поцілувала його в чоло.

— Правильно, Орі-о. Думай. А щоб думка твоя була не поверховою, не збідненою, я принесла тобі дарунок.

Погляд сина заіскрився цікавістю. Мати завжди дарувала щось незвичайне.

Вона розгорнула барвисту срібно-фіолетову запону. На чорному моноліті лежав пурпуровий кристал і грав кривавими променями.

— Кристал Фо! — скрикнув радісно Орі-о. — Невже це мені?

— Май, — вражено сказав батько, — чому ти вирішила дати йому цей дарунок? Хіба ти не знаєш про небезпеку?

Очі матері потемніли. Вона помовчала, подивилася на друга свого, на сина, тихо мовила:

— Я хочу, щоб мій син був справжнім дитям Безмежжя, а не кімнатною квіткою…

Орі-о гаряче обняв матір, поцілував її прекрасні очі. Май щасливо засміялася.

— Ти бачиш, мій друже, він чудово розуміє мене?