Діти Безмежжя - Олександр Павлович Бердник

Багатогодинні розшуки нічого не дали.

Учні обійшли всі ущелини навколо корабля у радіусі п’яти кілометрів, спускалися в прірви, піднімалися на скелі.

Ніде ніяких слідів.

Вони повернулися до «Райдуги» засмучені і втомлені. Зібралися в спільній каюті. Сіли за круглим столом. Мовчали.

Зоря не витримала, поглянула благально на Космослава, гаряче промовила:

— Чого ж ми чекаємо? Космославе! Ти старший. Треба діяти.

Він важко зітхнув, провів долонею по обличчю, ніби знімаючи втому.

— Правильно, Зоре! Треба діяти! Віора — до гравіозв’язку! Викликай Землю. Пломеню і Ясноцвіте! Спускайте танкетки. Треба шукати в ширшому колі. Я перевірю наявність запасів кисню та їжі.

Вони розійшлися, не гаючи й секунди.

Закипіла робота.

Незабаром біля космольота вже стояло дві танкетки-всюдиходи. Пломінь і Ясноцвіт перевіряли вузли рушійної системи.

Через двадцять хвилин в ефірі пролунав тривожний заклик Космослава:

— Зібратися всім в каюті.

Щось недобре відчули Ясноцвіт і Пломінь в його словах. Вони залишили машини на рівнині і швидко піднялися в каюту.

Обличчя Космослава було блідим, суворим. Темні очі ніби потьмяніли від напруження. Він сказав рішуче і коротко, ніби одсікав від себе якусь непевність:

— З кораблем аварія!

— Що таке? — скрикнула Горлиця.

— В простір випарувалась майже вся робоча рідина для реактора

— Чому? — вражено запитав Ясноцвіт.

— Щілина від вібрації. Але причина не має значення. Важливо те, що ми не зможемо повернутися на Землю. І це ще не все.

Космослав сумно оглянув друзів, ніби вагаючись, і додав:

— Кисню для дихання дуже мало. Термін перебування в польоті був розрахований ненадовго…

— Нічого страшного! — втрутився Пломінь. — Негайно повідомити на Землю. Хай пришлють експедицію. Вони допоможуть знайти Учителя і повернутися нам.

З місця важко встав Віора. Він похмуро сказав:

— Гравіозв’язок вийшов з ладу. Порушена магнітна ізоляція гравіоконденсаторів. В умовах Ганімеда полагодити зв’язок нема можливості.

— А радіозв’язок? — з надією запитав Ясноцвіт.

— На такій відстані? Нічого не вийде. Слабкий. Передавач розрахований лише на пеленг у межах планети.

Учні замовкли. В каюті нависла гнітюча тиша. Нарешті дзвінко обізвалася Зоря:

— В чому справа, друзі? Кого ми ховаємо? Ще нічого не відомо. Моє серце говорить: Учитель живий і здоровий. Треба шукати його. Треба діяти!

— Діяти? — перепитав Космослав здивовано. Його темні очі засяяли вогнем рішучості. — Ти правильно сказала, Зоре. Діяти! Учитель готував нас до Іспиту, він вірив нам. А ми розгубилися при першому нещасті? Ясноцвіте, Пломеню, Віоро! Подруги мої! Зоре, Горлице, Мирославе, Хвиле!

Учні пожвавішали, оточили товариша. Вони готові, вони слухають голос старшого, який віднині стає їх учителем.

— Сідайте на всюдиходи, — наказав Космослав. — Розширюйте спіраль пошуків. Розглядайте обвали. Може, Учитель привалений камінням. Може, він втратив свідомість. Ще є час. Кисню в нього вистачить на дев’яносто годин. Забудьте про себе. Не гайте жодної хвилини.

— Ти говориш так, — обережно озвалася Мирослава, — ніби не поїдеш з нами.

— Ти зрозуміла правильно, — підтвердив Космослав. — Я залишаюся в кораблі. Треба зробити все, що можна. Я прогляну всі вузли, спробую привести в порядок зв’язок і реактор.

— Тоді я теж залишусь, — заявила Мирослава. — Я допомагатиму тобі.

— Ні, — рішуче заперечив Космослав. — Там потрібна кожна людина. Мирославо! Подруго моя! Слухай мене… Так буде краще.

Дівчина довгим і ясним поглядом заглибилась в очі Космос-лава, ніби намагалась прочитати щось таємне в його душі. Але він спокійно витримав той погляд, торкнувся пальцями її плеча, прошепотів:

— Вірити треба друзям… і серцю. І вже рішуче додав:

— До роботи, друзі. Прислухайтесь до пеленгу. Не заблукайте, прошу вас. Я вірю, все буде добре.

Вони вже втратили лік годинам. Одноманітні скелі, ущелини миготіли мимо всюдихода, затуманювали свідомість. Хилило на сон. Силою волі відганяли дрімоту друзі, вперто продовжували пошуки.

Над обрієм мерехтів Юпітер, палали колючі зірки, інколи сходило Сонце, заливаючи планетку сліпучим, але холодним промінням.

Всюдиходи роз’їхалися від космольота в різні боки. В одному вирушили на пошуки Віора, Хвиля і Мирослава, а в другому Ясноцвіт, Зоря, Пломінь і Горлиця. Вони домовились про зустріч на протилежному кінці великого кола пошуків, намітили координати.

Наближалась година зустрічі. А ніякого натяку на успіх не було.

Всюдихід періодично зупинявся. З нього виходили юнаки і дівчата і, розійшовшись віялом, обшукували місцевість у межах кілометра.

— Думаю, що це даремна робота, — похмуро сказав Пломінь. — Тут щось не те.

— Як не те! — скрикнула Горлиця. — Що ти кажеш? Що ти пропонуєш? Відмовитись від пошуків?

— Ні, не відмовитись. Зачекай, не кричи. Учитель не збирався йти так далеко від «Райдуги». Він сам сказав.

— Тоді що ж? — запитала Зоря з надією.

— Не знаю, — непевно відповів Пломінь. — Але чуттєзнання підказує мені, що тут щось не те. Може, він недалеко від космольота. А може, його затягли якісь тварини.

— Тварини? — здивувалася Зоря. — В безповітряному світі?

— Все може бути, — втрутився Ясноцвіт. — Космонавти знаходили дивних