Відьмак. Час Погорди - Анджей Сапковський

— Ті, які витріщатимуться на тебе, помітять і мене!

Чародійка відкоркувала баночку, з якої запахло бузком й аґрусом. Зануривши в баночку вказівний палець, втерла собі під очі трохи її вмісту.

— Сумніваюся, — сказала, все ще загадково посміхаючись, — щоб хтось звернув на тебе увагу.

Перед мостом стояв довгий ряд вершників і возів, а перед брамою товклися подорожні, очікуючи своєї черги на контроль. Цірі обурилася і забурчала, роздратована перспективою довгого чекання. Утім Йеннефер випросталася у сідлі й рушила риссю, дивлячись високо над головами подорожніх — ті ж швиденько розступалися, давали місце, кланяючись із пошаною. Стражники в довгих кольчугах також відразу помітили чародійку й проклали їй вільну дорогу, не жаліючи держаків списів, якими підганяли тих, хто противився чи був занадто повільним.

— Туди, туди, вельможна пані, — закричав один зі стражників, витріщаючись на Йеннефер і змінюючись на виду. — Сюди заїжджайте, прошу ласкаво! Розступіться! Розступіться, хами!

Поспішно викликаний командир варти виплив з кордегардії набурмосений і злий, утім, при виді Йеннефер почервонів, широко відкрив очі й рота, зігнувся у низькому поклоні.

— Смиренно вітаю у Горс Велені, ясна пані, — пробелькотів, випростуючись і витріщаючись. — Що накажете… Чи можу я чимось прислужитися вельможній? Ескорт дати? Провідника? Може викликати когось?

— Не треба, — Йеннефер випросталася на кульбаці, глянула на нього згори. — Пробуду в місті недовго. Їду на Танедд.

— Зрозуміло… — жовнір переступив з ноги на ногу, не відводячи погляду від обличчя чародійки. Як й інші стражники. Цірі гордо випрямилася і задерла голову, але констатувала, що на неї не дивиться ніхто. Начебто її зовсім не існувало.

— Зрозуміло, — повторив командир варти. — На Танедд, так… На з’їзд. Ясно, зрозуміло. Тоді зичу…

— Дякую, — чародійка погнала коня, явно натякаючи, що їй байдуже, що там хотів зичити комендант. Цірі послідувала за нею. Стражники вклонялися Йеннефер, коли та проїжджала повз, а її і далі не удостоювали і поглядом.

— Навіть про ім’я він тебе не запитав, — пробурмотіла, наздоганяючи Йеннефер й обережно керуючи конем серед прокладених у багнюці вулиці колій. — Ані про те, звідки ми їдемо! Ти їх зачарувала?

— Не їх. Себе.

Чародійка повернулася, а Цірі зітхнула голосно. Очі Йеннефер горіли фіолетовим вогнем, а обличчя випромінювало вроду. Сліпучу. Дику. Грізну. Й неприродну.

— Зелена баночка! — відразу здогадалася Цірі. — Що там було?

— Гламур. Еліксир, а скоріше — мазь для спеціальних випадків. Цірі, ти мусиш в’їжджати у кожну калюжу на дорозі?

— Хочу помити коневі бабки!

— Уже з місяць не було дощу. Це все — помиї та кінська сеча, не вода.

— Ага… Скажи, навіщо ти застосувала той еліксир? Аж так сильно тобі важило…

— Це Горс Велен, — перебила її Йеннефер. — Місто, яке своїм добробутом значною мірою завдячує чародіям. А точніше — чародійкам. Ти сама бачила, як тут сприймають чародійок. А я не мала бажання називатися чи доводити, хто я є. Хотіла, щоб те було очевидним з першого погляду. За тим червоним будинком — повертаємо ліворуч. Ступою, Цірі, стримуй коня, бо стопчеш якусь дитину.

— А навіщо ми сюди приїхали?

— Я уже тобі говорила.

Цірі пирхнула, стиснула уста, сильно штурхнула кобилу п’ятками. Та затанцювала, мало не зіштовхнувшись із запряжкою, що їх минала. Візниця встав на козлах і намірився ударити її фурманським прутом, але, узрівши Йеннефер, швидко всівся і зайнявся прискіпливим аналізом стану власних черевиків.

— Ще один такий вибрик, — процідила Йеннефер, — і ми розгніваємося. Поводишся, наче незріла коза. Соромиш мене.

— Ти хочеш віддати мене до якоїсь школи, так? Я не хочу!

— Тихіше. Люди дивляться.

— На тебе вони дивляться, не на мене! Я не хочу йти до жодної школи! Ти мені обіцяла, що завжди будеш зі мною, а зараз хочеш залишити мене! Саму! Я не хочу бути сама!

— Не будеш сама. У школі багато дівчат твого віку. Будеш мати багато коліжанок.

— Я не хочу коліжанок. Хочу бути з тобою і з… Я думала, що…

Йеннефер різко повернулася до неї.

— Що ти думала?

— Я думала, що ми їдемо до Ґеральта, — Цірі із викликом задерла підборіддя. — Я добре знаю, про що ти думаєш усю дорогу. І чому вночі — зітхаєш…

— Досить, — просичала чародійка, і вигляд її палаючих очей змусив Цірі сховати обличчя у гриві. — Надто вже ти роззухвалилася. Нагадую тобі, що час, коли ти могла мені опиратися, минув безповоротно. Й це сталося з твоєї власної волі. Тепер ти маєш бути слухняною. Зробиш те, що я накажу. Ти зрозуміла?

Цірі кивнула.

— Те, що я накажу, буде для тебе найкращим. Завжди. Й тому ти будеш мене слухати й виконувати мої доручення. Ясно? Зупиняй коня. Ми приїхали.

— Це та школа? — забурчала Цірі, зводячи очі на величний фасад будинку. — Це вже…

— Ані слова більше. Злізай. І поводься, як належить. Це не школа, школа — в Аретузі, не в Горс Велені. Це банк.

— А навіщо нам банк?

— Подумай. Злазь, я сказала. Не в калюжу! Залиш коня, для того є слуги. Зніми рукавички. У банк не заходять у рукавичках для їзди. Глянь на мене. Поправ берет. Вирівняй комірець. Вирівняйся. Не знаєш, що робити із руками? Тоді нічого із ними не роби.

Цірі зітхнула.

Слуги, які виточилися з воріт будинку й, гнучись у поклонах, прийняли коня, були ґномами. Цірі дивилася на них із цікавістю. Хоча так само низькі, кремезні й бородаті, нічим вони не нагадували її товариша, Ярпена Зігріна, чи його «хлопців». Слуги були старшими, однаково одягненими, ніякими. Й приниженими, чого про Ярпена та його «хлопців» у жодному разі було неможливо сказати.

Вони увійшли всередину. Магічний еліксир усе ще діяв, тож з’ява Йеннефер призвела до миттєвого й чималого заворушення, біганину, уклони, подальші смиренні вітання і декларації готовності до послуг, кінець чому поклала з’ява неймовірно товстого, достойно одягненого білобородого ґнома.

— Шановна Йеннефер! — загудів ґном, подзвонюючи золотим ланцюгом, що звисав з могутньої шиї значно нижче білої бороди. — Що за несподіванка! Й що за честь! Прошу, прошу, до кабінету! А ви — не стійте та не витріщайтеся! До роботи, до рахівниць! Вільфлі, мигцем до кабінету пляшку «Кастель де Нойф», року… Ну ти знаєш, якого року. Швиденько, одна нога тут, інша — там! Прошу, прошу, Йеннефер. Справжня радість тебе бачити. Виглядаєш… Ех, зараза, аж дихання спирає!

— Ти також, — посміхнулася чародійка, — непогано тримаєшся, Джанкарді.

— Ну, напевне. Прошу, прошу, до мене, до