Фундація та Земля - Айзек Азімов

class="p1">— Я сказала, що допомагала їй, але також казала, що вона страхітливо розумна. Така розумна, що я хотіла б, щоб вона стала частиною Геї. Якби ми змогли долучити її до себе, якби вона ще була достатньо юна, ми б дізналися про солярійців достатньо, щоб зрештою поглинути весь той світ. Це цілком могло б принести нам користь.

— Чи не спадало вам на думку, що солярійці — патологічні ізоляти навіть за моїми уявленнями?

— Вони не лишатимуться такими, ставши частиною Геї.

— Гадаю, Блісс, ви помиляєтесь. Гадаю, ця солярійська дитина небезпечна й нам варто її позбутися.

— Як? Викинути її в шлюз? Убити її, порубати на шматки й додати до наших запасів їжі?

— Ох, Блісс, — озвався Пелорат.

— Це огидно й абсолютно недоречно, — додав Тревіз. Він на мить прислухався. Флейта звучала без жодної хиби чи тремтіння, і вони наразі спілкувалися напівшепотом. — Коли це все скінчиться, треба буде повернути її на Солярію і переконатися, що та планета назавжди відрізана від Галактики. Як на мене, її варто знищити. Я їй не довіряю і боюся її.

Блісс трохи поміркувала, тоді відповіла:

— Тревізе, я знаю, що ви маєте хист знаходити правильні рішення, однак також я знаю, що ви незлюбили Феллом від початку. Підозрюю, це тому, що на Солярії вас принизили, і, як наслідок, ви жорстоко зненавиділи планету та її жителів. Оскільки я не мушу втручатись у ваш розум, не можу сказати напевно. Прошу, не забувайте, що якби ми не взяли Феллом із собою, просто зараз ми були б на Альфі — мертві й, гадаю, поховані.

— Знаю, Блісс, та все одно…

— А її розум вартий захвату, а не заздрощів.

— Я не заздрю їй. Я її боюся.

— Боїтеся її розуму?

Тревіз замислено облизнув губи.

— Ні, не зовсім.

— Тоді чого?

— Не знаю, Блісс. Якби я знав, чого саме боюся, можливо, мені не довелося б цього боятися. Це щось, чого я до кінця не розумію. — Тревіз стишив голос, наче говорячи до себе. — Здається, у Галактиці повно речей, яких я не розумію. Чому я обрав Гею? Чому я мушу знайти Землю? Чи бракує психоісторії якогось припущення? Якщо так, то в чому воно полягає? А крім цього всього, чому Феллом змушує мене тривожитися?

— На жаль, я не можу відповісти на ці запитання, — сказала Блісс.

Вона підвелася і вийшла з кімнати. Пелорат дивився їй услід, тоді мовив:

— Ґолане, але ж не все так погано. Ми дедалі ближчі до Землі, і щойно її дістанемося, усі таємниці можуть розкритися. І поки що, здається, ніщо не намагається завадити нам її дістатися.

Погляд Тревіза метнувся на Пелората, і депутат тихо мовив:

— А шкода.

— Справді? Чому?

— Чесно кажучи, я радий був би побачити ознаки життя.

— То ви все ж таки дізналися, що Земля радіоактивна? — Очі Пелората розширилися.

— Не зовсім. Але вона тепла. Дещо тепліша, ніж я очікував.

— Це погано?

— Не обов’язково. Вона може бути доволі теплою, однак це не обов’язково робить її непридатною до життя. Хмарний шар щільний, і точно є водяні випари, тож ці хмари разом із багатоводим океаном можуть зберігати умови для життя, попри температуру, яку ми вирахували за мікрохвильовим випромінюванням. Однак поки що я не можу бути впевненим. Річ у тім…

— Так, Ґолане?

— Що ж, якби Земля справді була радіоактивною, це цілком могло б пояснювати той факт, що вона тепліша, ніж я очікував.

— Однак це й не свідчить про зворотне, правда? Може, вона й тепліша, але не неодмінно радіоактивна.

— Ні. Ні, не неодмінно. — Тревіз видушив із себе усмішку. — Годі похмурих розмірковувань, Янове. За день чи два я зможу сказати більше, і ми знатимемо напевно.

7

Коли Блісс увійшла до кімнати, Феллом сиділа на ліжку, глибоко замислившись. Вона швидко підвела погляд, тоді знову його опустила.

— У чому річ, Феллом? — тихо спитала Блісс.

— Блісс, чому Тревіз так мене не любить?

— Чому ти думаєш, що він тебе не любить?

— Він дивиться на мене нетерпляче… Я правильно кажу?

— Можливо.

— Він дивиться на мене нетерпляче, коли я поряд. Його обличчя завжди трохи кривиться.

— Феллом, Тревізові зараз нелегко.

— Бо він шукає Землю?

— Так.

Феллом трохи поміркувала, тоді сказала:

— Він особливо нетерплячий, коли я щось рухаю думкою.

Блісс стиснула губи.

— Що ж, Феллом, хіба я не казала тобі цього не робити, а надто в присутності Тревіза?

— Ну, це було вчора, тут, у кімнаті, і він стояв у дверях, а я цього не помітила. Я не знала, що він дивиться. Ну й це був один із книгофільмів Пела, я намагалася поставити його на один кінчик. Я не робила ніякої шкоди.

— Він через це нервує, Феллом, і я б хотіла, щоб ти цього не робила, незалежно від того, дивиться він чи ні.

— Він нервує, бо сам так не вміє?

— Можливо.

— А ти так умієш?

— Ні, не вмію, — повільно хитнула головою Блісс.

— Але ти не нервуєш, коли я так роблю. І Пел теж не нервує.

— Люди відрізняються.

— Знаю, — відповіла Феллом з раптовою твердістю, яка здивувала Блісс і змусила її спохмурніти.

— Що ти знаєш, Феллом?

— Що я відрізняюся.

— Звісно, я так і сказала. Люди відрізняються.

— У мене інша форма. Я можу рухати речі.

— Це так.

— Я мушу рухати речі, — виклично мовила Феллом. — Тревіз не має через це на мене злитися, а ти не маєш мене зупиняти.

— Але чому ти мусиш рухати речі?

— Це практика. Управи. Я правильно кажу?

— Не зовсім. Вправи.

— Так. Джембі завжди казав, що я мушу тренувати свої… свої…

— Частки-перетворювачі?

— Так. І зміцнювати їх. Тоді, коли б я виросла, я змогла б живити всіх роботів. Навіть Джембі.

— Феллом, хто живив усіх роботів, якщо не ти?

— Бандер, — дуже буденно констатувала Феллом.

— Ти знала Бандер?

— Авжеж. Споглядала багато разів. Я мусила бути наступною головою володінь. Володіння Бандер стали б володіннями Феллом. Так мені казав Джембі.

— Хочеш сказати, Бандер навідували тебе в…

Рот Феллом шоковано набув досконало округлої форми.

— Бандер би ніколи… — Малій забракло повітря. Вона трохи віддихалася, тоді сказала: — Я споглядала зображення Бандер.

— Яке в Бандер було до тебе ставлення? — вагаючись, запитала Блісс.

Феллом дещо збентежено задивилася на Блісс.

— Бандер питали мене, чи мені щось потрібно, чи мені було зручно. Але зі мною завжди був Джембі, тож мені ніколи нічого не було потрібно й завжди було зручно. — Вона нахилила голову й задивилася на підлогу. Тоді затулила долонями очі й мовила: — Але Джембі зупинився. Гадаю, тому, що й Бандер зупинилися.

— Чому ти так кажеш?

— Я про це думала. Бандер живили всіх роботів, і якщо Джембі зупинився, і всі інші роботи теж, то це має значити, що зупинилися й Бандер. Це так?

Блісс мовчала.

— Але коли ви відвезете мене назад на Солярію, — продов­жила Феллом, — я живитиму Джембі та решту роботів і знову буду щасливою. — Вона схлипувала.

— Хіба ти не щаслива з нами, Феллом? — спитала Блісс. —