Веселка тяжіння - Томас Пінчон
Сьогоднішній сюжет — типова романтична інтрига Другої світової війни, черговий вечір у Рауля, що включає очікування партії опію, яку Тамара використовує під гарантію позики Італо, який, своєю чергою, винен Воксвінґові за танк «Шерман», який його друг Теофіл намагається нелегально переправити до Палестини, але має назбирати кілька тисяч фунтів для хабарів по обидва боки кордону, тож змушений заставити танк, аби взяти позику в Тамари, яка для оплати використовує частину позики Італо. Тим часом оборудка з опієм, схоже, зривається, бо від посередника вже кілька тижнів нема жодної звістки, нічого не чути і про гроші, які Тамара заплатила йому авансом, отримавши їх від Рауля де ля Перлімпінпіна через Воксвінґа, на якого Рауль тепер тисне, бо Італо, вирішивши, що танк уже належить Тамарі, заявився минулої ночі й сховав його десь у Невідомому Місці як погашення позики, тож Рауль тепер панікує. Якось так.
Кормі Слотропа роблять непристойні пропозиції двоє гомосексуалістів, що билися в туалеті. Баунса і Мішель ніде не видно, так само як і Воксвінґа. Рауль вкрай поважно бесідує зі своїм конем. Слотроп влаштовується біля дівчини у довоєнній сукні від «Ворта» і з обличчям тенніелівської Аліси[282] — таке ж чоло, ніс, волосся, — аж тут знадвору долинає пекельний гуркіт, гарчання, тріск дерева, перелякані дівчата вибігають з евкаліптового гаю і тікають до будинку, а за ними у мертвотно-бліде світло вихоплюється не що інше, як «Шерман»! фари горять, наче баньки Кінґ-Конґа, траки розкидають траву й уламки плитняку, він маневрує і зупиняється. Його 75-міліметрова гармата розвертається, аж поки не втуплюється крізь засклені двері просто в залу.
— Антуане! — молода дамочка витріщається на велетенське дуло, — заради Бога Святого, тільки не тепер… — Розчахується люк, і Тамара — здогадується Слотроп — хіба танк тепер має бути не в Італо? — а-а — з вереском вискакує звідти, лає на чім світ стоїть Рауля, Воксвінґа, Теофіла та посередника в опійній оборудці.
— А тепер, — репетує вона, — ви всі у мене на мушці! Лише один coup de foudre[283]! — Люк падає — о, Боже, — чути, як подаються 3-дюймові снаряди. Дівчата із вереском кидаються до виходу. Наркомани озираються, кліпають очима, усміхаються, кожен по-своєму кажучи «так». Рауль пробує видертися на коня і дати драла, але пролітає повз сідло й зісковзує з другого боку, падає у чан з чорноринковим «Джелл-О» з малиновим смаком і збитими вершками.
— Ой, ні… — Слотроп саме надумав підбігти до танка з флангу, аж тут ЙЙЙБЛАААНННҐҐҐ! гармата бахкає неймовірно гучно, полум’я б’є у залу на три фути, ударна хвиля вганяє барабанні перетинки в самісінький мозок і жбурляє присутніх на стіни.
Зайнялася фіранка. Слотроп, перечіпаючись через гультяїв, нічого не відчуваючи, крім болю в голові, біжить крізь туман до танка — вискакує на броню, намагається відчинити люк і мало не падає — його ледь не збиває Тамара, яка знову вилазить полементувати. Після сутички, що відбувається не без еротичних моментів, бо Тамара ще молодиця ого-го і вигинається досить граційно, Слотроп усе ж примудрився взяти її у захват і стягти з танка. Хоча гримнуло будь здоров! і таке інше, погляньте, здається, ерекції у нього нема. Гм-м. Цих даних Лондон так і не отримав, бо ніхто нічого не помітив.
З’ясувалося, що снаряд не розірвався, а тільки пробив дві стіни і знищив величезну алегоричну картину з Доброчесністю та Пороком під час неприродного акту. У Доброчесності на вустах блукає непевна, туманна усмішка, Порок чухмарить нечесану волохату голову, трохи спантеличений. Палаючу штору загасили шампанським, Рауль у сльозах, тішиться, що живий, тисне Слотропові руки і цілує його у щоки, залишаючи патьоки «Джелл-О» на всьому, чого торкається. Тамару виводять охоронці Рауля. Слотроп щойно вивільнився з його обіймів і стирає з костюма «Джелл-О», коли на його плече лягає чиясь важка рука.
— Твоя правда. Ти мені таки потрібен.
— Та це що! — Еррол Флінн[284] підкручує вуса. — Не так давно я врятував дамочку від восьминога, от.
— Є одна різниця, — каже Блоджетт Воксвінґ. — Сьогодні це сталося насправді, а той восьминіг — ні.
— А як ти знаєш?
— Я багато чого знаю. Не все, але дещо, чого не знаєш ти. Послухай-но, Слотропе, тобі знадобиться друг, і то швидше, ніж ти думаєш. Не приходь на віллу — тут може бути надто гаряче, — але якщо зможеш дістатися Ніцци… — передає візитівку з тисненим шаховим конем і адресою на рю Россіні. — Я забираю конверт. Ось твій костюм. Дякую, братухо. — І зник. Має такий талант — щойно захоче, вмить розчиняється. Костюм «зут» у коробці, перев’язаній пурпуровою стрічкою. Ланцюжок теж є. Перше і друге належить хлопчині, що колись жив у Східному Лос-Анджелесі, його звали Рікі Ґутьєррес. Під час Костюмних Бунтів 1943 року на юного Ґутьєрреса накинулася ціла вантажівка англолінчувальників із Віттьєра, його лупцювали, а поліція Лос-Анджелеса дивилася і давала поради, і потім його ще й арештували за порушення громадського спокою. Суддя дав «заколотникам» можливість вибирати між цюпою і військом. Ґутьєррес пішов до війська, на Сайпані був поранений, почалася гангрена, довелося ампутувати руку, і тепер він удома, одружився з дівчиною, яка працює на кухні, пече тако у Сан-Ґабріелі, самому роботи знайти не вдається, вдень пиячить… Але його старий костюм, як і тисячі інших, що належали тим, кого забрали того літа, і дурно висіли на всіх мексиканських дверях Л. А., купили, і вони дісталися аж на тутешній ринок, і нічого поганого,
